«Нам нікуди було ховатися»

Вулиця знаходиться саме на лінії [розмежування], тому я щодня все бачу й чую. За ці сім років ми вже стільки всього чули, що, напевно, можна [романи] писати.

Дах міняли, у дворі побито, так що нам вистачило роботи. Завдяки тому, що тут живуть дочка із зятем, вони мені допомагають, а якби ми з мамою були вдвох, не знаю, що б я робила.

Разів зо два або три ми виїжджали в Максимільянівку. Приїжджала племінниця, у неї своя машина, і забирала нас. Ось ми і їздили. А так усі сім років сидимо на місці. Зайдемо в будинок, сядемо на дивані під стінкою та сидимо, поки обстріли не закінчаться. А куди було бігти? Гаразд, я ще молодий, можу кудись побігти. Але маму я не залишу й не потягну за собою. А вона сказала: «Я нікуди не піду».

У нашої сусідки хороший підвал зі сходинками. Коли було дуже страшно, я з горем навпіл разів зо два туди потягнула маму, і вона сказала: «Я більше не піду нікуди». Вона стара людина, і що ти їй зробиш? Так ми й залишилися у дворі.

Зять один працює. Дочка з дитям пішла в декрет, моя онучка – «дитина війни», як то кажуть, їй у цьому році п’ять років. Вона народилася, і саме були великі обстріли. Дякую українським [військовим], вони супроводжували їх всю дорогу. Вони проїхали на машині в Селідове без зупинки, і ніхто їх не зупинив, я не знаю, що було б. Вони заздалегідь туди поїхали, бо коли вона народжувала, у Красногорівці і Кураховому [лікарні] були зачинені. Їй сказали: «Поїдьте в Селідове». Вона поїхала в Селідове і там домовилася.

Сталося так, що в неї почалися перейми. Зять побіг до хлопців, а саме був обстріл, йому сказали: «Сідай у машину та їдь, тільки не бери нікого по дорозі». Вони їхали по всім постам, важко було з породіллею. Але, спасибі, вони доїхали, усе нормально.

Мені здається, більшість у нас, у Мар’їнці потребує гуманітарної допомоги, незалежно від їх віку, тому що багато людей сидять без роботи. У мене, наприклад, є знайома сім’я. Вони ніде не працюють, тому що тут немає роботи. Чоловік десь підробляє, але це ж на день або два. А як далі жити? Я почала отримувати гуманітарну допомогу після шістдесяти. А ці знайомі молодші за мене. Моя дочка отримувала як багатодітна мама, у неї троє дітей.

Мені кажуть: «Чому ви нікуди не виїхали?» Я кажу: «Скажіть, а куди ми поїдемо? У мене старенька мама. І з чим я поїду? У мене є якісь мільйони? І нас хтось чекає? Куди нам їхати?» Ми як сиділи вдома, так і сидимо.