Мені зателефонували з роботи і сказали, що почалась війна. Всіх підняли по тривозі, так і дізнались. Почули вибухи по місту. Було видно, було чути, а потім в інтернеті почали писати про повномасштабне вторгнення. 

Ми межуємо з Херсонською областю, яка була окупована. Я багато не пам’ятаю, бо все було, як у страшному сні, швидко. Нам потрібно було надати більше допомоги, підтримати населення, тому що люди були психологічно травмовані і злякані. Я поліцейський офіцер громади. Головне, що ми змогли бути присутніми в потрібному місці і в потрібний час, змогли надати якнайбільше допомоги населенню.  

Родина була постійно зі мною. Коли було тяжко, я їх трішки далі від лінії фронту відвозив, але в нашій області – були то у родичів, то у друзів. Ми були постійно на зв’язку. Дружина відмовилась виїжджати за кордон. 

Всі люди, які нам зустрічались, постійно допомагали і підтримували. Багато добробатів допомагали і підтримували, сторонні люди, громадські організації, волонтери підтримували один одного і допомагали. 

Приємно, що війна познайомила з багатьма людьми. Все можливо тільки спільними зусиллями, спільною працею в команді. Тільки так можливо підтримати хлопців, людей і надавати допомогу кому потрібно і як потрібно. 

Приємно, коли йду по місту вже зараз, коли трохи спокійніше, а люди вітаються, дякують і питають, чи я пам’ятаю, що колись допомагав щось вивозити. В нашій громаді були і голова громади, і заступники; всі були і допомагали. Молодь залишилась, людей підтримували. Гуманітарну допомогу надавали різні фонди, організації, Червоний Хрест. Допомагали прості люди, працівники, заступники. Нам, мабуть, сотні тонн гуманітарної допомоги надали. 

В мене була мрія: зробити гарний центр реабілітації, який би зміг надавати нормальну допомогу хлопцям і адаптувати. Для цього потрібно працювати сьогодні, тому що завтра буде пізно. Я спілкуюсь з друзями, знайомими, які зараз знаходяться десь на передній лінії - дуже важко хлопців адаптувати. Я підтримую всіх, хто намагається допомогти людям, і сам би залюбки допоміг.