Ми з Луганської області, з міста Золоте. Війну застали ще у 2014-2016 роках. Біля нас Первомайськ, Попасна.

Ми і під обстріли потрапляли, і ракети над нами літали, і в погребі сиділи, і без води, без світла цілий місяць пробули. Ні ліків не було, ні лікарні не працювали - взагалі нічого не працювало, не їздило. Хліба не було, все було розбите.

За три кілометри ходили по воду у село, там була криниця. Але багато ж не натягаєш, це ж три кілометри нести - уявіть собі. Надворі розпалювали вогнище, щоб приготувати їжу. За хліб я взагалі мовчу – ліпили якісь коржики, викручувались, хто як міг. 

Гуманітарної допомоги тоді ніякої не було. Ніхто ж цього не очікував. А потім нам вдалося виїхати просто дивом. Хвилювалися, щоб під обстріли не потрапити, щоб вижити. Ми ледве знайшли людей, які погодились нас вивезти. Виїхали тільки з документами і взяли трохи одягу. Все залишилося вдома, у Золотому.

Нас вивезли до Полтави. І досьогодні ми перебуваємо тут. У нас тут родичі. Я живу з батьками втрьох: я, мама і батько. У батька інвалідність - він незрячий. Обоє батьків діабетики.

Повномасштабна війна нас застала у Полтаві. Дізналися про те, що відбулося із телебачення і від родичів. Я спочатку не повірив. Ми у 2014 це вже пережили, а тепер знову таке горе для всієї країни по другому колу. Такий жахливий стан був.

Шокує те, що люди гинуть, діти. Усіх дуже шкода. Події у Маріуполі вразили: було місто - і немає. Його просто стерли з лиця землі.

Ми мріємо, щоб закінчилась війна. Тоді почнеться нормальне життя. Це мрія кожного українця. Потихеньку все відбудуємо і заживемо у мирній квітучій країні.