Мені 48 років. У 2014 році я з чоловіком і сином переїхала до Маріуполя. Чоловік був військовим. Він загинув 25 червня цього року.  

Чоловік зателефонував двадцятого лютого і попередив, що росіяни стягнули військову техніку до кордону. Сказав, що потрібно виїжджати з Маріуполя, але я не могла залишити стареньких батьків. Ми залишалися в місті до середини березня. Наш будинок знаходився поблизу військової частини. Його розбили. 

Ми сиділи в підвалі. Були проблеми з грошима й продуктами. Сусіди виїхали першими. А ми боялися, що нас, родину військового, не випустять. Зрештою, ризикнули. Поміняли телефони на кнопкові. Фотографії та нагороди чоловіка закопали під яблунею в садочку. Узяли з собою лише паспорти. Нас допитували. Окупанти забирали сина на допити на три дні. Мене теж допитували. У першу чергу запитали, хто з рідних служить у Збройних силах України. Брехати неможна було, бо вони мали цю інформацію.

На наших очах відбувався перехресний вогонь, розстрілювали машини. Це жахливо. У мене була поранена нога. Завдяки цьому росіяни не забрали мене, сказали: «Сама десь здохнеш».  

Мене вразило, як люди допомагали нам. Одна людина дала гроші, інші –  одяг. Також ми отримували гуманітарну допомогу від благодійних організацій. Спочатку були у Дніпрі. Згодом переїхали в Київ. Нам доводилося жити на вокзалі. Я поки що не працюю. 

Війна закінчиться тоді, коли наші військові виженуть усіх окупантів з нашої землі. Я вдячна Збройним силам України. Ми обов’язково переможемо.