Блокада, нестача їжі й постійні обстріли – так мешканці Маріуполя виживали у перші дні та місяці війни.

Я збирався на роботу, знаходився дома з батьками у місті Маріуполь, коли почув новину про початок війни. Не міг повірити у те, що почув, що таке можливо у ХХІ столітті.

Усе закрилось приблизно 2 березня, як пропав мобільний зв'язок. А вже 4 березня усі магазини були розкрити та размародерені, також цього дня зникло усе – газ, світло, вода, зв'язку вже не було до цього. У місті не було поліції, не їздили пожежні служби, неможливо було визвати швидку або дібратися під постійними обстрілами до лікарні.

15 березня мені довелося пережити справжню блокаду, неможливо було вийти із під'їзду, постійні артобстріли, авіаудари.

Був березень і було дуже холодно. Я постійно ходив у двох зимових штанах, під ними надягнуті підштаники, двоє зимових носків, чоботи, вдома чоботи міняв на тапки, бо в них було тепліше. Ще на мені були футболка, худі, светр, пуховик на торсі і капюшон з шапкою на голові. Спав я в цьому ж наборі.

З їжею нам пощастило: невеликі запаси були у наших родичів, проте ми все одно економили, оскільки не знали, на який час усе це затягнеться. Їли мало, дуже мало.

У домі батьків не було поблизу  джерела води. У той час, що ми мешкали там, було дуже небезпечно знаходитися навіть у домі, а тим паче йти кудись по вулиці. Тому нам доводилось топити сніг, збирати дощову воду, зливати технічну воду із труб.

Переїхавши до бабусі, ми набирали воду в 500 метрах від дому у джерелі біля ріки, смак та якість якої були жахливими. Пили її тільки кип'яченою. Оскільки джерело було неблизько, а обстріли не припинялись, було декілька випадків, коли доводилось все кидати, та самим падати у землю через близькі прильоти.

Їсти доводилось готувати на багатті у дворі. Усі люди об’єдналися в менші громади і організували загони, хто добуває дрова, хто їх рубає, хто слідкує за багаттям.

Також знайшлось декілька підприємців, одна власниця аптеки, інший власник тютюнового магазину. Зібрали людей та заповнили список, кому, що потрібно, після чого по списку роздали, навіть не продали, а роздали залишки продукції.

Щодо медицини, я дуже вдячний Всесвіту, що ніхто не захворів у цей час, оскільки  медичної допомоги надати було нікому.

Пощастило виїхати з блокади Маріуполя на територію України лише 17 березня.

Виїхали я, сестра, мати, батько, дві собаки – лабрадор та йорк. Зараз батько та сестра за кордоном. Лабрадора довелось віддати через те, що ціни на квартири із великою собакою вище на 3-5 тисяч гривень, що зараз ми не в змозі потягнути. Залишились я, мати та йорк. Усіх інших родичів, хто проживав у місті Маріуполь, когось вивезли в Росію, хтось в Україні, хтось у Європі.

Зараз роботи немає. Я працював менеджером у супермаркеті, зараз проходжу курси з GameDev. Планую працювати в ІТ.

На згадку про минуле залишився у мене ліхтарик. Через те, що світла не було довгий період, цей ліхтарик побував зі мною усюди: і у підвалах, і у бомбосховищі, і разом з ним я лежав, коли мій будинок знищували.