Прокоп’єва Маріанна, учениця 10 класу Звенигородського опорного закладу загальної середньої освіти імені Тараса Шевченка Звенигородської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Носацька Василина Дмитрівна
Війна. Моя історія
У лютому 2022 року я прокинулася від жахливого шуму. Не розуміючи, що сталося, я знову заснула. Зранку мені телефонували багато знайомих. Я прочитала усі повідомлення і новини, і зрозуміла: почалася повномасштабна війна на території України.
Спочатку я відчула великий страх за своє життя та життя моїх рідних. Незабаром зателефонувала матуся (вона була в цей час на роботі) і заспокоювала мене, як могла. Наступним був дзвінок від батька. Він сказав, що робити, якщо будуть сильні вибухи. Я і моя сестра були в шоці і не могли повірити, що це відбувається з нами.
Двадцять четвертого лютого, як і для мене, так і для моєї родини – це найжахливіший і незрозумілий день. Ці страшні події трапилися несподівано. На жаль, жорстока реальність розбила мої останні щасливі сподівання. Я й досі здригаюся від згадки про те, як не випускала телефон із рук, постійно дивилась звернення нашого Президента.
Усвідомлення початку повномасштабної війни прийшло до мене поступово, хоча перший шок і небажання миритися із жорстокою дійсністю, стали наслідком пробудження того зимового ранку.
Я здивована тим, що у 21 столітті можлива війна. Я зараз живу з постійним хвилюванням та тривогою за наших воїнів і за наш народ.
Мене ця війна торкнулася дуже сильно, адже у моє місто окупанти зайшли першими. Наші хлопці мужньо намагалися зупинити наступ, але вони навіть не були готові до цього і в них не було достатньо обмундирування і зброї.
Моє рідне місто – Херсон. Це дивовижне, розвинене, гарне місто. Я там народилася і прожила 14 років. Навчалася, відвідувала різні гуртки і гуляла з друзями. Але одного дня все змінилося. Наше місто було окуповане. Росіяни знищили усі гарні спогади, надії і наразі знищують моє рідне місто.
Я і моя родина не могли виїхати, бо окупанти розстрілювали машини. Нам довелося жити в окупації 8 місяців. Жителі Херсона чинили опір проти військових рф, але все було марно. Протягом 8 місяців ми жили у постійному страху за своє життя. Ніколи не забуду ситуацію, коли я просто виглянула у вікно і побачила колону БТР біля мого дому.
Жити в окупації було дуже важко. Росіяни забороняли спілкуватися українською мовою. Якщо вони бачили десь український прапор, то знищували його за лічені секунди. Постійно вимикали світло і відключали воду. А потім навіть вимкнули український зв’язок і підключили свій. Мій моральний стан погіршився, адже я бачила в новинах, як жорстоко російські військові поводили себе з українцями і в той же час спокійно гуляли. Відпочивали в моєму рідному місті.
Вони казали, що «росія тут назавжди» і проводили псевдореферендуми. Але жителі Херсона були впевнені, що наші незламні воїни визволять місто.
Цей день настав. 11.11.2022 року було визволено місто Херсон. Завжди буду пам’ятати, як ми раділи цьому дню. Зараз я живу в Черкаській області, тому що Херсон продовжують нещадно обстрілювати. Ходжу до школи, знайшла друзів і знаходжусь у безпеці. Але дуже сумую за своєю домівкою.
