Мені 44 роки. Маю шістьох дітей, п’ятьох онуків. Жили ми у Павло-Мар’янівці під Снігурівкою. Про війну дізналися, коли гуляли з дітьми, катали їх на гойдалках на майданчику.

Їжа у нас була, слава Богу, а от води не стало. Найбільше шокувало те, що свої ж грабували. Не чужі.

Нам допомогли бензином небайдужі люди, тому ми змогли втекти до Кривого Рогу. Ми виїжджали з тими людьми. Важко було, страшно, але доїхали.

Ми одну корову забрали, а тих тварин поздавали. Інше все господарство пропало.

Я досі не можу від стресу відійти. Хотілося додому, і ми повернулися. Але тут неспокійно.

Я не знаю, коли війна закінчиться. А коли переможемо – мабуть, нап’ємося на радощах, хоч я й не п’ю. Чекаємо на перемогу і на мир в Україні.