«Налякало те, що назустріч нам їхали танки»

Сєргєєва Анастасія, 16 років, Есхарівський ліцей, смт. Есхар

Есе "Один день"

Дорогі мої однолітки! Чи вірите ви, що Дід Мороз існує? Впевнена, що навіть у свої п’ятнадцять ви замовляєте йому подарунки, пишучи листи-прохання. А що вам хочеться від нього отримати? Телефон, приставку, мотоцикл, годинник? Я уже сім років поспіль в нього прошу тільки одного – миру в Україні. Здивовані? Сподіваюсь, після моєї розповіді ви зрозумієте мене.

В кінці травня я із сім’єю поїхала в гості, до Есхару.

Наша сім’я цікаво провела відпустку, але було вже час повертатися.

Дзвінок бабусі приголомшив мене. Вона сказала, що в нас вдома йде війна. На той час це для мене було ефемерне поняття, про яке я читала у книжках та бачила в фільмах. Через деякий час нам потрібно було повернутися додому за речами. По дорозі я бачила зруйновані будинки, магазини, багатоповерхівки, розстріляні ворота, огорожі, вибиті вікна. На вулицях міста майже не було людей та машин. Моє рідне місто Красний Луч, яке було наповнене людьми та життям, перетворилося на привид. Мабуть, тільки тоді я зрозуміла, що таке війна насправді.

Вони із страхом дивилися в майбутнє, на знаючи, що буде завтра. Кожен із моїх рідних по-різному переживав ці події. Моя молодша сестра почала боятися салютів та літаків, в неї починалася істерика. Також померла моя улюблена собака. Вона все життя боялася грому та блискавок. Коли почали стріляти, її серце не витримало… Я маю змогу побачити своїх рідних лише раз на декілька років. Жахи цих всіх подій вплинули і на мене. Я зрозуміла, як дорого коштує мир, як багато людей кожного дня страждають від війни. Ось чому прошу я Діда Мороза повернути мирне життя в нашу країну. Вірю, що це обов’язково станеться, і я повернуся до тебе, мій Красний Луч, мій Червоний промінь, мій промінчик надії.