Яковлева Єлизавета Олегівна, 14 років, 9-А клас, Софіївсько-Борщагівський ліцей,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лопаткіна Оксана Богданівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

У словнику пишуть, що війна - це боротьба між державами, а мир - це спокій і гармонія. Але я вважаю інакше. Багато людей вважають, що війна почалася 2022 року 24 лютого о 5 годині ранку, але, насправді, вона почалася ще у 2014 році 7 квітня . Я хочу написати трішки про своє життя під час війни.

2014 рік. Червень. Мені 6 років. Я повинна була йти 1 вересня у школу в своєму містечку, що на Луганщині. Я мріяла, як я піду в школу, як в мене будуть друзі, як я буду вчитися. Я думала, що в мене буде спокійне, мирне життя. Але однієї ночі я прокинулася від вибухів і зрозуміла, що тепер я можу тільки мріяти про нормальне життя, як у дітей. Тієї ночі я зрозуміла, що таке страх насправді.

Я боялася, що моїх рідних вб'ють і я залишуся сама, у цьому жахливому світі, де досі може бути війна і кровопролиття. На той момент мені часто снилися сни, де я залишаюся одна через те, що в мій дім потрапив снаряд і всі померли, окрім мене. Коли мені раптом сказали: «Лізо, ми їдемо з міста.». Було страшно всім. Бо нещодавно з'ясувалося, що міста навколо нашого всі “у вогні”. Наше місто було в “колі смерті”.

І ось ми на вокзалі, там багато переляканих людей. Нам дуже пощастило, ми встигли на останній потяг. Зі сторони російських військ летіли міни, і якщо б українські війська почали відповідати такими ж діями, ми всі загинули б. У всіх жах і паніка. Але нам знову пощастило і українські війська не відповіли. Все добре, ми живі їхали почати нове життя у новому місті.

У школі нас водили у музей, де детально розповідали і показували події того часу. Я починала плакати через погані спогади про той час. Ніхто не розумів мене, бо я єдина з класу бачила ці події своїми очима.

2017 рік. Літо. Ми з батьками поїхали у наше старе місто на 2 тижня. Це вже було не українське містечко, яке я пам'ятаю, це було невідоме, незрозуміле ЛНР. До того часу я вже почала забувати всі жахи, що бачила, але коли я побачила розстріляну Станицю Луганську, у мене вмить з'явився сум, біль , жах, образа, почуття, наче в мене забрали щось особливе, щось улюблене. Я бачила ту школу, в яку я так і не пішла, дитячі майданчики, на яких я так любила гратися, ті вулички, по яких я ходила. Цього всього в мене більше не було.

2022 рік. 24 лютого. 7:40 ранку. Я дізнаюся, що почалась війна. Я вже забула 90% подій 2014 року. Я довго відмовлялася вірити у повномасштабну війну. Я думала: «Ну не може знову це бути зі мною… просто не може». Я чула вибухи, я чула сирену, але це мене не лякало. Я думала, що скоро це скінчиться, я сприймала це як поганий жарт наді мною.

2022 рік.12 березня. Тато каже, що ми зараз же їдемо у Львів через те, що Київ можуть взяти в оточення і можуть бути події як у Бучі та Маріуполі. Через годину ми вже їхали на вокзал. І ось я на вокзал, і знову останній потяг. Я одразу все згадала, згадала свій страх. Я знову відчула себе маленькою 6-річною дівчинкою, у якої ті ж самі відчуття, той самий жах, той самий біль через довгих 8 років. Миттєві питання: «Що буде з моїми близькими? А якщо я когось з них втрачу? Що буде зі мною?». У Львові мені вже було страшно, сирена була майже кожен день. Мені знову почали снитися сни, де я зовсім сама, тільки тепер мені 14. В один день, коли поряд з нашим домом впав снаряд, я думала, що помру, думала, що більше не побачу друзів, не обійму свого котика. У такі моменти я думала: « Чому так? Чому я знову з цим стикаюся? Невже так буде завжди?»

Зараз я знову живу у іншому місті, знову починаю нове життя. Тільки зараз я боюся. Боюся за себе,за рідних, за друзів, за воїнів, які нас захищають, за простих людей, за тварин. За час війни я почала цінувати життя, багато що переосмислила.

Так що ж таке війна і мир насправді? Війна - це біль, біль не однієї людини, а біль всього народу, біль один за одного. Щодо миру, то це не просто спокій і гармонія. Мир - це відсутність страху через те, що тебе можуть розстріляти, коли просто ідеш у магазин або гуляти. Це стан, коли ти можеш їсти, засинати, вчитися без питання: «А якщо в мене зараз попаде ракета…» Для мене мир - це розуміння ситуації, розуміння того, що завтра ти прокинешся живим і твої родичі не будуть шукати тебе під завалами з маленькою надією на те, що ти ще дихаєш…