«Повертатися мені вже немає куди»

Наше життя абсолютно непередбачуване, ніколи не знаєш, що чекає тебе за поворотом. Ти на щось сподіваєшся, будуєш плани, які, як картковий будиночок, можуть впасти в одну мить. Війна цілком змінила життя красно лучанки Альони Анжеурової. Вона електромонтер з обслуговування підстанцій цеху мереж і підстанцій ММКІ. Своєю історією Альона поділилася з Музеєм «Голосу Мирних».

НЕРЕАЛЬНІСТЬ ТОГО, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ

Коли схід України охопило полум’я воєнних дій, мені здавалося, що це все тимчасово, адже такого просто не може бути в реальності. Почуття тривоги загострилося, коли війна підкралася зовсім близько. Щодня були чутні звуки обстрілу Сніжного, що знаходиться всього в 30 км.

Коли я остаточно зрозуміла, що нічого, як раніше, уже не буде, я взяла сина, маму й кішку, і ми виїхали. Дорога зайняла більше 12 годин, а в мирний час нам би знадобилося всього годин п’ять.

Чому вирішила переїхати саме до Маріуполя? Місто не було мені чужим, тут я навчалася в університеті. З тих часів у мене залишилися знайомі, які спочатку після приїзду допомагали, пускали до себе переночувати.

НЕМАЄ ШЛЯХУ НАЗАД

Якийсь час у мені ще жевріла надія, що цей переїзд не назовсім, тому я не поспішала робити довідку переселенця. Але все змінилося, коли дізналася, що вугільна шахта, у якій я працювала, була затоплена внаслідок пошкодження трансформатора снарядом.

Ще до цієї ситуації нас на шахті попередили, що якщо шахту знеструмлять, то ми там або задихнемося, або потонемо. І коли хтось сідав у кліть і спускався під землю, то його з гіркотою в жарт називали смертничком. Такий ось чорний шахтарський гумор.

Шахту потім намагалися відновити, відкачати воду. Туди навіть спускали човна. Але через деякий час її вирішили затопити остаточно. На даний момент у місті не залишилося жодного працюючого підприємства вугільної промисловості. Працювати немає де.

НОВИЙ ЕТАП

Зміни далися зовсім не просто. До початкових проблем з оформленням документів і пошуків роботи додалася ще й хвороба мами.

У рідному місті залишилася трикімнатна квартира. У мене була досить хороша зарплата й перспектива виходу за пільговим стажем на пенсію. Тепер же доводиться заново будувати своє життя. Я не розраховую на чиюсь допомогу та всіляко намагаюся самостійно забезпечити комфорт власної сім’ї.

Але незважаючи на всі труднощі, я не перестаю мріяти. Мої мрії дуже приземлені. Це власне житло, фінансова стабільність – усе те, що потрібно кожному. І хочеться, звичайно, здоров’я. І для себе, і для рідні. Адже всі пережиті стреси й витрачені нерви дуже позначаються на самопочутті.

Своє майбутнє я бачу туманно. Я вже ні в чому не впевнена, не знаю, чого чекати і як бути. Я б і хотіла повернутися додому, але повертатися, на жаль, немає куди.