«Найстрашнішим був голод»

Я матір-одиначка, живу з чотирирічним сином. Є мама, вона зі мною. Зараз ми на підконтрольній українській території.  А мої родичі залишилися в Маріуполі. До війни я працювала, дитина ходила до дитячого садка. Було звичайне життя.

24 лютого, коли були перші вибухи, ми залишалися вдома до 2 березня. Іноді бігали до школи в бомбосховище. А з 1 на 2 березня була дуже складна ніч, було чутно вибухи ніби поряд. З 2 березня уже почалося серйозне бомбардування. Вже в ніч з 2 на 3 березня було влучання у наш будинок, там знесло дах, він почав провалюватися на другий поверх, а звідти на перший. Ми жили на першому. Утворилась дірка, стеля почала осипатися. Коли було затишшя, ми вибігали і дивилися, що там коїться. А вже у двадцятих числах березня у нас повилітали шибки, і 23 ми вже бігли на Сопине. 

Під час війни ми три тижні жили в бомбосховищі у школі. Наш дім був навпроти школи. Ми спостерігали, що сталося з будинком. Були такі сильні бомбардування, що школа аж дрижала, ніби зараз розвалиться. Можемо сказати, що школа нас врятувала. Вона цілою залишилася. Мамина п’ятиповерхівка повністю згоріла: десять під’їздів. Її вже знесли. Це Лівобережний район. 

Найбільші труднощі були з їжею. Ми жили в класі, кілька родин. Всі вибігали, готували на вулиці. Магазини були вже розграбовані, хто що міг, те звідти й виносив, машинами вивозили продукти. Везли до школи, свої родини годувати. Звісно, що ділилися, але не завжди. Бувало, що люди не дуже хотіли ділитися з тими, хто не міг роздобути їжу. Син просив їсти, ми з мамою плакали, не знали, чим годувати дитину. Люди здебільшого були добрі. Тим, хто з дітьми, допомагали, чим могли. Давали якусь тарілку супу, воду. Але було таке, що водою не хотіли ділитися, щоб вистачило на свої родини. Її здебільшого приносили чоловіки, а ми були без чоловіка. Ми з мамою могли не поїсти - давали дитині. Ми дуже боялися: якщо така ситуація триватиме понад місяць, то буде нічого їсти. Вдома всі запаси закінчились. Тому найстрашніше – це був голод. 

Ми чекали, коли дадуть зелений коридор. Три тижні ми на це чекали, а потім зайшли військові з боку «днр» і наказали нам вийти зі школи, бо має бути зачистка і ми можемо постраждати. Ті, хто був у школі, вибігали хто куди. Бігли переважно в бік Сопиного: там був блокпост і стояли автобуси на вивіз у бік росії, Новоазовська. Ними ми поїхали у Харцизьк. У нас особливого вибору не було. Ми їхали, куди очі дивляться. Зупинялися здебільшого у школах, у пунктах тимчасового розміщення. Ми побували в Таганрозі у такому пункті - там нам сказали, щоб ми обирали, куди їхати: до родичів або в ті міста, які приймали переселенців. Нам запропонували Самарську область, і ми потрапили в місто Отрадне. Нас, маріупольців, привезли туди спецпотягом, і ми там жили два місяці. А потім ми з сином і з мамою через волонтерів повернулися в Україну.

Уся ситуація була шоковою. Неймовірно було, що в 21 сторіччі таке можливо. Були люди, які прибігали з ранами, тому що їх поранило осколками. Всі молилися, просили Бога, щоб нас уберіг. 

Здоров’я погіршилося. Психіка дитини постраждала, ми з мамою в депресії. Ми дуже сумуємо за родичами, які залишилися в Маріуполі. Ми не можемо туди зараз поїхати - на той бік ми не хочемо. Все це дуже сумно через те, що життя нас роз’єднало. Мама дуже сумує за своєю мамою, моєю бабусею, яка залишилася в Маріуполі. 

Ми носили дуже важкі сумки: що в один бік, що в інший. У мами тепер дуже болять ноги, вона зайвий раз не може вийти надвір. 

Я воджу дитину в центр ЯМаріуполь у дитячу кімнату. Син відволікається, і я разом із ним. На роботу ще не вийшла - не знайшла. У мене постійні депресії, я не можу зібратися з думками. Щодня ці спогади, переживання за родичів, які залишилися на окупованій території. Важко налаштуватися на спокійне життя. І чуже місто дається взнаки. Ми звикли до нашого міста, а тут усе чуже, люди чужі. Нам дозволили жити в гуртожитку. 

Ми чекаємо, коли Маріуполь повернеться додому. Хочемо жити в рідному місті, нас там чекають родичі. Сподіваємося повернутися додому, і там почнеться нормальне життя.  Думаю, що війна закінчиться цього року.