«Треба якось виживати»

До війни Мар’їнка жила відмінно. Наша сім’я складалася із семи осіб. Після початку війни я поховала чоловіка, старшого сина, дочка розійшлася із чоловіком. Так що за цей час гарного отримала мало. У чоловіка стався цукровий діабет, до того ж, він був після інсульту.

Ми дещо відремонтували. Було влучання – у кухні все горіло, було зовсім розбите. У сина в будинку теж були ушкодження. Цього року нам допомогли з ремонтом. У нас немає газу, тече технічна вода. Зараз проблема в тому, щоб дістати вугілля, воно дуже дороге. Раніше в нас було газове опалення, можна було оплачувати частинами.

Ми сідали на диван усі разом і сиділи в тій кімнаті, де немає вікон, щоб не травмуватися. Там було спокійніше.

Син був на роботі, саме там усе летіло. Дочка була в гостях у куми. Потім ми із зятем бігли через городи, щоб її звідти забрати – у них перед будинком розірвався снаряд.

Онуку тринадцять років, він інвалід дитинства, мікроцефалія головного мозку. Перед ними [донькою та онуком] і розірвався снаряд. Після цього він почав дуже заїкатися, коли поспішає говорити.

Звичайно, ми злякалися. Усі злякалися, це було несподівано. Ми не очікували, що будуть так сильно [бомбити].

Хотілося б, звичайно, щоб усе швидше закінчилося, щоб було мирно, щоб не стріляли. Треба якось виживати. Просто не потрібно впадати в паніку, треба просто якось жити. У будь-яких умовах людина повинна залишатися людиною.