«Треба було терміново рятувати дітей»

Багато років я пропрацювала в Донецькому аеропорту, незадовго до Євро-2012 пішла на пенсію. А влітку 2014 року із трьома дітьми змушена була тікати від війни. Шостий рік ми живемо «на хуторі біля Диканьки», про яку писав Микола Гоголь.

Війна залишила глибокі рани в душі, як ніби танк проїхався по пшеничному полю. На тлі поствоєнного синдрому я несподівано для себе почала малювати гуашшю. Ще відволіктися допомагає город, якого 10 соток.

Ще до звільнення, у 2008 році, я взяла в прийомну сім’ю трьох дітей. Віті тоді було 8 років, його сестричкам – Ганнусі – 7 років, Лерочці – 5. Кровна дочка вже до того моменту жила окремо.

У 2014 році в мій будинок, в моє місто, в мою країну прийшла війна. 31 травня нам довелося залишити свій будинок в Ясинуватій і виїхати. Вирішили тікати після того, як війна підійшла дуже близько до нашого міста. Коли снаряд влучив у будинок моєї знайомої, багатодітної матері зі Слов’янська.

Вона і її 10 дітей дивом залишилися живі. На щастя, вони ночували в підвалі. Вибуховою хвилею вибило решітки на вікнах підвалу, тому сусіди змогли витягнути цю сім’ю з палаючого будинку. Я зрозуміла, що таке може будь-якої миті статися з нами, треба було терміново рятувати дітей.

Коли я написала в соцмережах пост про допомогу, відгукнулося 28 чоловік, яких я ніколи в житті не бачила. Ми вирішили поїхати до Білорусі, там я з трьома дітьми провела все літо. Думали, що їдемо всього на два тижні... Але довго в Білорусі ми не затрималися, переїхали в Полтавську область.

Додому я вже не повернуся. Я завжди буду пам’ятати Донбас – іноді, посміхаючись, згадуючи, а іноді і плачу. Але не повернуся.

На новому місці я з дітьми пустила коріння такої товщини, як стовбури дерев, які ми вже посадили. Переїжджати доводилося не один раз, але ніде я не відчувала себе настільки комфортно, як тут!