«Хто необережно ліг спати біля вікна – тих осколками вбило»

Для нашої сім’ї війна почалася в суботу 14 чи 15 червня 2014 року. Удень було дуже спекотно, а ввечері з донькою та онуком вийшли на вулицю, зять був на роботі. Ми планували щось зробити в городі. Тут бриючим льотом, як кажуть, над нашими головами пролетів літак у бік блокпоста біля річки. Незабаром ми почули вибухи.

Я залишилась вдома. У мене погано ходять ноги, але тоді ще була без милиць. Куди я поїду? Як я залишу все нажите? Ми побудували хороший будинок, жили тут із чоловіком, із дітьми.

Оля сказала, що дуже хвилювалася за сина. Оскільки він хворів неврологічним захворюванням, вона турбувалася, що це позначиться на ньому. Тому вони виїхали. Діти роз’їхалися. Раніше була повна сім’я, а тепер бабуся залишилася сама.

Лінія розмежування всього в семи кілометрах від нас. По прямій рівно п’ять. Монастирськ – уже інша сторона.

Тут у кінці [вулиці] загалом залишилися тільки бабусі. Уся молодь, хто міг, ті поїхали світ за очі. Залишилися тільки літні люди.

Нам розбомбили газ і електрику, усю зиму не було. Три з половиною чи чотири місяці нічого не було. Як я виживала? Переважно в усіх у селі все було зроблено під газ. Тільки бабусі залишили в кухні грубки, щоб топити. І ми теж залишили одну грубку під вугілля, але на ній не можна було готувати. Я пристосувалася, просила в людей чавун і так варила їсти. Іноді до сусідів ходжу, у них варю.

Я написала письмову заяву і тепер до мене раз на тиждень із Червоного Хреста приходить дівчина. Від Ріната Ахметова ми весь час отримували допомогу, спасибі велике за неї, це була велика підтримка для нас.