«Сподіваєшся тільки сам на себе»

«Війна для мене – це…»

Війна для мене – величезний стрес, втрата свого житла, стрес для доньки й чоловіка, пошук роботи. Війна – це щось дуже страшне.

Коли для вас почалася війна?

Війна почалася з того моменту, коли ми почули, як літають літаки, обстріли околицями міста. Війна почалася з того, що ми прийняли рішення й почали збирати речі, думали куди виїжджати. Війна почалася з того, коли я побачила вантажівки, наповнені військовими, які їхали центром міста, представлялися, що вони з Чечні. Загалом, багато таких подій. Війна почалася з того, що були заблоковані всі адміністративні будівлі, стояли люди військові зі зброєю в руках, ми не розуміли, для чого вони там стоять. Було дуже багато питань, зривали прапори України з адміністративних будівель. Ось із цього почалася війна.

Як відбувався ваш переїзд і куди ви переїхали?

Ми прийняли рішення сім’єю виїхати, тому що донька була ще маленькою, майже 10 років. Шукали в соціальних мережах волонтерів. Ми знайшли волонтерів в Одесі, які запропонували жити в смт Затока. Я там жодного разу не була, і ми зателефонували, зібрали речі, купили квитки й поїхали до Одеси.

Там нас зустріли волонтери, ми оселилися на базі відпочинку, і вони нам дуже добре допомагали, приносили продукти харчування, після чого сюди приїхало багато людей із дітьми. Дуже багато було дітей. І так ми три місяці жили. До кінця серпня сподівалися, що Донецьк звільнять, і ми повернемося назад. Але, на жаль, цього не сталося, і нам довелося залишитися в Затоці.

Потім нам довелося винаймати квартиру, тому що всі бази відпочинку закривалися – вони без опалення. Довелося винайняти квартиру. Чоловік поїхав до Києва шукати роботу, тому що в Затоці пошуки роботи не мали успіху. Роботи там практично немає й дуже низькооплачувана.

Донька пішла до школи, у 5 клас. Нас дуже добре зустріли в школі, добре допомагали. Ми отримали хорошу й матеріальну, й моральну підтримку. Дійсно дуже хороші люди. Там був прекрасний волонтер Наталя Вернигора. Хочу її відзначити, тому що без її уваги й підтримки нам було б дуже складно.

Чи збираєтеся ви повертатися додому, коли війна закінчиться?

Ні, ми не збираємося повертатися додому, тому що ми вже знайшли роботу й обжилися тут. Дочка закінчує 11 клас, я й чоловік працюємо. Ми не повертаємося, бо ми тут знайшли те, що нас тримає.

Які зміни принесла війна у ваше життя? Як війна вплинула на повсякденний побут, фінансовий стан, безпеку, можливість вільно пересуватися, можливо, доступ до води, їжі?

Ми виїхали з Донецька з декількома валізами. Забрали тільки особисті речі, документи й найнеобхідніше. У надії на те, що ми повернемося. Взагалі, була стовідсоткова впевненість у тому, що ми повернемося, що ми тільки ненадовго. Літо якось переживемо й повернемося назад. Ніхто навіть не думав, що поїдемо надовго, цього навіть ніхто не обговорював.

Я перебувала на обліку в Центрі зайнятості й отримувала допомогу, яка з часом зменшувалася, і з грошима було дуже складно. Чоловік хапався за будь-яку роботу, яку тільки можна було знайти, щоб у нас були кошти.

Квартири в Затоці на той час були не дуже дорогими, тому що всі відпочиваючі виїжджали. Тому ми там і зупинилися. Звісно, гроші зменшувалися, їх не вистачало, і треба було шукати роботу. Пошуки роботи проходили дуже складно, з огляду на наш вік.

Коли ми переїхали до Київської області, до села Глевахи, теж складно було. Тому що грошей не вистачало, роботи як такої не було. Необхідно було сплачувати за квартиру, харчуватися, купувати продукти, навчати й одягати дитину, навчати її та сплачувати за гуртки, давати на квитки, щоб вона їздила на навчання. З Глевахи потім до Василькова переїхали.

Загалом, складно було фінансово. Але потім я знайшла роботу за фахом, і тоді вже стало легше, тому що отримували не одну зарплату, а дві. Допомагав син, який виїхав раніше з невісткою. Ось таку підтримку ми мали.

Але найбільше, звичайно, сподіваєшся сам на себе, тому що в цей момент активізується все, що у людини є: розумові, фізичні здібності, починаєш мислити більш раціонально. Діти, звичайно, страждають, їм важко: одна школа, друга, третя... І саме це дитині було важко.