Харків. Ми з сім'єю збирались зранку у садочок і на роботу, і мабуть пішли, якби я не ввімкнула телевізор. Так о пів на п'яту ночі ми прокинулись, бо спрацювали сигналізації на машинах у дворі, виключили і лягли спати далі. Ми одинадцять днів намагались виїхати з Харкова, було дуже лячно і не зрозуміло, якою дорогою і в який час то можливо, бо ніхто нічого не розумів, над нами літали винищувачі, ми чули звуки бою і взриви.

Коли виїжджали, виглядало як кіно у лобовому склі: обірвані проводи тролейбусів, підпалені машини прямо на дорогах, будівлі з дірками, підпалені заправки і все це вкрито прошарком новенького сніга.

Я запаслива людина, і на третій день чоловік здобув багато ковбаси зі складів, і дві коробки печення від знайомих пекарів, в нас була їжа, але нічого не лізно в горло... Ми й досі живемо не дома, орендуємо житло в Кременчуку, чоловіку прийшлося півроку тому вернутися в Харків, він працює лікарем і треба було повертатися на роботу. Я з дитиною і чоловік живемо окремо в різних містах на жаль.

Й досі кременчужани мене дивують, одразу запропонували допомогу сусіди, і волонтери допомогають постійно. Вдячні і розчулені. В мене залишилась робота і я вдячна своїм директорам, що вони спочатку просто платили нам гроші для підтримки, хоча роботи не було (а ми виготовляємо і продаємо поштові конверти). Тепер робота потроху налагоджується. 

Нервові тіки нашої п'яти літньої доньки. Тільки вони чує громкі звуки, або нервується, то починає часто закривати очі.