Наше село розташоване на лівому березі Дніпра біля Асканії Нової, неподалік від Криму. Зараз в окупаціїї. Ми переїхали.

Зранку 24 лютого чоловік мені каже: «Вставай, Марічко, війна почалася». Це було о 4:30 ранку. Була страшна паніка. Машини їхали. Всі тікали, хто куди. Був страшний гуркіт. Ми думали, що дощ. А це були ворожі літаки.

Перші дні нам возили безкоштовне молоко від фермерів. Скільки хочеш: хоч відро, хоч два. Давали борошно. Допомагали людям. Дякую нашим депутатам. Я працюю в дитячому садочку - ми там годували самотніх і дітей з багатодітних родин. Хліб пекли.

Найбільше мене шокувало, що на нас пішли війною росіяни. Начебто наші «брати». У нашому селі жили і вірмени, і татари, і українці, і білоруси, і росіяни. І мова – суржик. І правила однакові для всіх, ми одне одного поважали. Тому це для мене був удар у серце і в спину.

Ми виїхали з кількох причин. По-перше, нам сказали, що будуть бої і треба евакуюватися. По-друге, захворів чоловік. Ліків у нас не було, можливості там лікуватися теж. А найгірше, що над нами пролітали ворожі літаки, і так низько, що аж шифер з будинків падав.

Одного разу наді мною летів літак, а я була в городі, і втратила свідомість. Приїхала швидка, а я була без пам'яті.

У мене була можливість звідти втекти. Ми виїжджали через Василівку. Нас перевіряли. Несолодко було.

Ліків не було, лікарні не працювали. Ніякої допомоги не було. А вже в Чаплинку коли їхали, то там були росіяни. В основному – буряти. Вони приїхали із сім'ями. Зараз кажуть, що вони тікають.

Зараз я у Запоріжжі. Отримую допомогу ВПО. Приїхала сюди в одному халаті. Я думала, що ненадовго. Допомагають друзі, знайомі, діти. Чоловіка поховали. А вдома зараз чужі ворожі люди. Ворожі солдати виганяють людей з їхніх квартир, там, де є газ і світло. Вороги є вороги.

За домом сумую, плачу. Мені так гірко, що я не можу туди повернутися. Молимося, щоб швидше закінчилася війна.

У Запоріжжі багато людей, які евакуюються з окупованих територій. Дивишся ніби фільм 1945 року. До цього неможливо звикнути. Постійно живеш у страху.

Очікуємо на нашу Перемогу. Так шкода нашу рідну Херсонщину, що її так нищать. Такий красивий був Херсон. Це дуже боляче.

Я вірю, що Україна переможе. Дуже хочу, щоб наші міста і села були цілими. А найбільше б хотілося, щоб зараз було 23 лютого, і все це виявилось страшним сном. Щоб ми прокинулися, а всі люди живі.