Жили ми з сім’єю в Охтирці. Мені 34 роки, в мене троє дітей: одинадцять і вісім років старшим, а наймолодшому – п’ять місяців.

Ми були вдома. Чоловік рано-вранці поїхав на роботу, а ми з дітьми, коли почули перші вибухи, пішли до моїх батьків. Я тоді була вагітна, ми сиділи в погребі. 

Ночами погано спали, тому що страшно було. То літаки літали, то дрони. Ми ховались, бігали туди-сюди. Спочатку діти полякалися, зараз вже відійшли. Мені було тяжко вагітній бути.

Ми живемо поруч із залізничним вокзалом. Коли його підірвали, вибухи найбільше чулися. І двері в хату відчинялися. Шокувало, як розбили наше місто. Дачний. Все йшло через ту вулицю - там все розбите.

Коли ми переїжджали до батьків, то забрали собаку, а свиней бігали годували. Але потім прийшлося вирізати, бо мамі було тяжко бігати годувати їх. У нас були запаси їжі, вода була. Потім нам почали допомагати, давати гуманітарну допомогу. Ми хліб пекли.

Зараз діти в школу не ходять. Дистанційне навчання - це не навчання.  

Думаю, наслідки після війни ще довго будуть. Після другої світової ще міни дістають, а що буде після цієї - страшно уявити: все розкидано по лісам і полям.

Хочу, щоб наше майбутнє було тихим, мирним, спокійним. Щоб, місто відбудували і діти пішли до школи.