Мені 44 роки. Маю чоловіка і двох дітей, тринадцяти і восьми років. Ми жили в Харкові, в мікрорайоні Салтівка.

24 лютого минулого року я прокинулася о пів на шосту ранку, збиралася на роботу. Раптом почула вибухи. Ми всією сім’єю залишилися вдома. Чоловік сходив на закупи. Ми сподівалися, що ситуація вирішиться за два-три дні. 

З першого дня війни над нашим мікрорайоном літала російська авіація, лунали вибухи. Були прильоти в сусідні двори. Ми з чоловіком і дітьми були російськомовними. Та коли сиділи під обстрілами, зрозуміли, що не хочемо мати нічого спільного країною-агресором, навіть мови. Намагаємося повністю перейти на українську.

Часто зникало світло. Якось ми чотири доби підряд просиділи без електрики, води й опалення. Наш будинок повністю електризований – газу немає. Ми не могли приготувати їсти. Це спонукало нас до від’їзду. 

На початку березня ми виїхали на Львівщину, а у травні переїхали в Полтаву, щоб бути ближче до дому. Іноді їздимо в Харків. Наш будинок цілий. Був приліт у під’їзд сусіднього будинку.

У нас немає авто. Чоловік не може водити, бо в нього проблеми із зором. Було складно викликати таксі через поганий зв’язок. Однак зрештою нам вдалося додзвонитися. Таксист відвіз нас на вокзал. Там ми сіли на маршрутку до Лозової, бо це був перший транспорт, яким можна було зранку виїхати з Харкова. У Лозовій ми сіли на евакуаційний потяг до Львова. Добиралися понад добу.

Потяг був переповнений. Люди їхали з домашніми тваринами. У нашому купе було 12 чоловік. У нас не було ні води, ні продуктів. 

У Львові нас зустріли родичі. Потім ми два з половиною місяці жили у Жовкві – маленькому містечку, що за тридцять кілометрів від Львова. Там люди надали нам житло і речі, ми отримали гуманітарну допомогу. 

Я держслужбовець. Поки що не працюю – сиджу з дітьми. Оформила відпустку.

Мене шокує, що Північна Салтівка повністю зруйнована. Також шокує те, що трапилося в Бучі й Ізюмі. Ми маємо багато знайомих із цих міст. Вражає нелюдське ставлення росіян. Я не знаю, за що нас можна так ненавидіти. Наші родичі з Криму говорять: «Давайте не будемо обговорювати це питання, бо в нас різні погляди». Вони досі не зрозуміли, що у нас відбувається. 

Я сподіваюся, що в цьому році війна закінчиться повною нашою перемогою.