24 лютого я була вдома у Маріуполі з сином та чоловіком, трьома собаками та двома котами. Початок війни став шоком. Перше, що прийшло у голову - це швидко йти до магазину, купити хліба та води.

Ми виїхали з Маріуполя 26 серпня 2022 року. Наш приватний будинок знаходився біля заводу Ілліча.

У нас не було ні світла, ні води, ні газу, ні вікон, ні дверей. Був пошкоджений дах, звідки текла вода у дім. Над будинком літали ракети вдень та в ночі. Ми звикли засинати з молитвою, під гучні вибухи. Сподіваючись, що «завтра» настане. У підвал я не могла спускатися, бо я пересуваюся с палицею або на милицях. Я маю інвалідність 2 групи з дитинства. Тому ванна кімната була для мене прихистком.

Звикла готувати на вулиці, не зважаючи на обстріли. Спати, коли у кімнаті +2 градуси. А шокувало мене те, що мою сусідку, бабусю 80 років, покинула рідна дочка та поїхала до рашки. Я їй запропонувала, щоб вона перейшла жити до нас, вона погодилася. У неї нічого не було їсти. Вона сподівалася, що піде на ринок в ранці. А тут - війна....

Чоловік ходив до колодязя по воду, коли було відносно тихо. Запаси та консервація трошки допомагали. З муки робила млинці. Важко описати все! У мене були тварини, які не розуміли, чому їх погано годують? Ми не жили, ми-виживали!

При черговому обстрілі, на мою ногу впали цеглини та зламали стопу. Син пішов з чоловіком по воду, а на блок-посту були кадирівці. Перевіряли документи. У сина запитали паспорт, а у нього ID-картка. Там прописки немає, а написано, що місто народження Київ. То одна нелюдь зламала йому руку. У чоловіка - два інсульта було, дивом врятували. У мене 3 контузії, а у сина, чоловіка та бабусі - дві.

Чоловік залишився зі своєю хворою матір'ю. А ми з сином, я у гіпсі та на милицях, він – теж у гіпсі, поїхали «дорогою життя» через Василівку до Києва. Щодня чоловік чекає мене додому, але я приїду додому в Українській Маріуполь!

Зворушило, коли наші хлопці поділилися зі мною знеболювальними пігулками, сух-пайком та водою. А потім мої сусіди мене хотіли здати русні. Кожна річ, яку я змогла привезти, нагадує про війну. Особливо, мені вдалося провезти защіпку з Українським прапором, де посередині - соняшник. Бо при обшуку, якщо б знайшли, то я не знаю, що було би мені... Зараз вона висить у моїй спальні, як оберіг! Кожного дня наближає до ПЕРЕМОГИ!