«Почали бомбити, то там горіло й розривалося дві доби»

У мене троє дітей, всі на пенсії, двоє на групі, одна живе в Україні, інший – не знаю де. Вони зі мною не спілкуються, син і дочка. Як чоловік помер вісім років тому, вони були на похоронах і більше до мене не звертаються. Не знаю, де вони.

Життя важке, хворію дуже. Живу одна. Життя було дуже важке. Ростила трьох дітей, все життя працювала дояркою, було дуже важко. Зараз отримую пенсію, можу хоч трохи собі купити поїсти.

Не маю ні кота, ні пса, нікого нема, один дім і все. Закуплю дрова на зиму, майже всі гроші витрачу. Що залишиться – те на продукти. Майже не ходжу, треба просити, щоб хтось щось приніс. Тяжко жити одній людині, яка собі ради дати не може. Можу тільки вийти на вулицю і там трошки посидіти.

Під час обстрілів весь час була вдома. Якраз чоловік помер. Куди мені було їхати? Гранати літали біля самого будинку, але не розривалися. Може, за два-три метри від нього падали. Я нікуди не ховалася, навпаки сиділа на вулиці. Сусіди кричали: «Сховайся кудись!» А я: «Помру – так помру». Погріб такий, що як там сховаєшся? І придавить від вибуху – то й не знайдуть, тому не ховалася. Так і живу вже вісім років.

Коли нам давали допомогу продуктами, це було щастя для людей. Просили Бога за тих людей, які допомагали, щоб вони були живі-здорові, що про нас подумали.

За всі вісім років від дітей і дзвіночка немає спитати: «Мамо, як ти? Жива чи нема вже?» Ніхто не згадує. І виростила, і давала все. Працювала дояркою, чоловік чабаном. Його тепер нема, я одна й нікому не потрібна. Добре, хоч попрошу у сусідів принести коли хліба, коли ще чогось. На двох палках ходжу, не можу навіть води принести в хату. Живемо дуже важко, але живемо.