Юлія Пчолкіна | Бердянськ

"На знак солідарності з Україною друзі Юлії одяглися в сині піджаки й жовті штани"

Майстерня з виготовлення фетрових аксесуарів для волосся, б’юті-салон, кондитерська, школа малювання і навіть птахоферма. У Дніпрі жінки-переселенки презентували проєкти власної справи. Хтось планує започаткувати підприємство з «нуля», хтось – відновити бізнес, створений раніше вдома, у містах, які зараз під окупацією. Гранти від Великої Британії на реалізацію задуманого дадуть лише трьом жінкам, чиї проєкти визнають найжиттєздатнішими.

Заявки подали загалом 34 учасниці. Кожна мала п’ять хвилин на презентацію. Сума гранту – невелика, 30 тисяч гривень. Утім, для малого бізнесу, який хочуть розвивати учасниці, і це - відчутна підтримка.

Кореспондентка проєкту «Ти як?» поспілкувалася з учасницею Альоною Федотовою і дізналася про пережите нею під час війни, про її бізнес-ідею й маленькі мрії в новому місті. Матеріал Радіо Свобода.

35-річна Юлія Пчолкіна – двічі переселенка.

Уперше вона виїхала з Донецька ще в 2015-му, вдруге – з Бердянська у 2022-му. Маркетолог за фахом, раніше вона працювала в рекламній агенції. Але, пішовши в декрет, спробувала себе у пошитті фетрових виробів, іграшок, аксесуарів для волосся. Перші фетрики були – в ліжечко новонародженому сину, далі – для друзів та знайомих.

На знак солідарності з Україною її друзі одяглися в сині піджаки й жовті штани

Юлія Пчолкіна

«Продавала спершу на інстаграмі, на ОЛХ. А як пішов садочок – познайомилася з іншими мамами, у мене з'явилися замовниці серед них. Так же простіше, ніж пересилати. Потім у нас у місті були ярмарки. Це ж курорт, туристи – розбирали все, що пов’язане з літньою тематикою, з морем»

Зрештою Юлія змогла монетизувати своє хобі й перетворити на основну роботу. Вона брала участь у великих міських ярмарках, створила магазин на одній з міжнародних онлайн-платформ, відправляла замовлення по всьому світу.

За два дні до повномасштабного вторгнення Росії Юлія з чоловіком ще відвідали тренінг з підприємництва й навіть виграли два сертифікати на бізнес-консультації. Жінка ще тоді розмірковувала про приміщення під майстерню і крамничку.

Родина жила за п’ять хвилин ходи від моря.

24 лютого, одразу після перших вибухів, вирішили виїздити. Це врятувало їх від обстрілів та життя в окупації. Їхали – як багато хто – «на два тижні». Матеріали для творчості та швейна машинка Юлі лишилися в Бердянську.

Роботи Юлії

У Дніпрі, допоки чоловік шукав роботу, родину годував Юлін хенд-мейд.

«На останні півтори тисячі ми закупили фетру. Чоловік сказав: «Продовжуй, поки я знайду роботу». І я взялася за пошиття. Уже за два дні в мене почалися продажі. Дуже виручав мій магазинчик на Etsy. Закордонна аудиторія стабільніша, і в певний період вони дуже підтримували Україну, обирали купувати саме в українських майстрів»

На знак солідарності з Україною її друзі одяглися в сині піджаки й жовті штани

Юлія Пчолкіна, переселенка

Майстриня розповідає, як її клієнти з-за кордону виявили неабияку чуйність і показали підтримку: «Одна латиноамериканка замовила в мене мій топовий обідок з полуничками – до сукні в полунички. Хотіла в ньому відзначати свій день народження. Вона хвилювалася, що через війну не зможе вчасно отримати замовлення. Але все склалося добре – за два дні до вечірки вона його отримала. І от вона мені вислала фото: на знак солідарності з Україною її друзі одяглися в сині піджаки й жовті штани. Дуже зворушливо».

«Інша замовниця просто скинула мені сто доларів задля підтримки. Тоді дорога на Бердянськ ще була відкрита. Цими грошима я оплатила доставку ліків в місто своїм знайомим, а також розкидала їм по 300-500 гривень на родину. На себе я б просто не змогла їх витратити»

Жінка каже: зараз вони з родиною живуть в орендованій однокімнатній квартирі, за яку платять 8 тисяч гривень на місяць. Шестирічний син – першокласник, вчиться вдома онлайн. Розвернутися з ремеслом там ніде, тому відкриття власної майстерні – вже не мрія, а необхідність.

«За 2- 2,5 тисячі гривень невелику кімнату можна зняти. Варіанти є. Там можна було б працювати. Щоб я прийшла туди – і це відчувалося як робота, адже вдома, в однокімнатній квартирі, це неможливо»

Юлія на презентації проєкту

Та ми живемо зараз, іншого не буде

Юлія Пчолкіна, переселенка

Родина мріє повернутися до вже рідного міста. Їхня квартира вдома вціліла.

«Адаптуватися в Дніпрі не так просто. Нам дуже не вистачає Бердянська. Для нашої родини вигідно жити в меншому місті, бо там менші витрати.

Чоловік також хоче відкрити свій заклад, можливо, маленьку пекарню. Але хотілось би – щоб уже вдома. Живу творчістю. Це потрібно людям – і під час пандемії, і під час війни люди купують красиве, бо хочуть себе якось потішити. Мене стимулюють замовлення.

Скоро Новий рік, треба шити щось цікавеньке. Я вірю в перемогу. Ми хапаємося за надію, але сумніваємося – чи буде куди повертатися? Та ми живемо зараз, іншого не буде. І треба вижити зараз».