Мазусов Кіріл

10-г клас, ліцей №33 ДМР

Вчителька, що надихнула на написання – Щербак Валентина Олексіївна

Війна. Моя історія

24 лютого. Четвер. Десь о сьомій ранку я прокинувся від гучних вибухів – росія почала повномасштабну війну з моєю країною. Напередодні було багато чуток про війну, але ні я, ні мої друзі не хотіли вірити в цю страшну звістку. Перш за все, я спитав у мами що сталося, проте мама увімкнула телевізор та намагалася зрозуміти що коїться. Я зайшов до групи класу, але конкретної відповіді там не було. Ми всі були занепокоєні, налякані, знервовані. Хтось писав про те, що теж чув вибухи, хтось ні, а хтось вже почав збирати речі з єдиною надією сховатися від цього жахіття. Так і пройшов увесь перший день війни. Школу відмінили на невизначений час, у місті запровадили комендантську годину.

Уже через два дні в моєму місті пролунала перша повітряна тривога. Я в перший раз ішов ховатися до укриття, не знаючи чого чекати. На щастя, все пройшло тихо. Але тривога поселилася в моєму серці. За декілька днів я мав святкувати свій день народження, але мої всі плани пішли нанівець. На жаль, свої іменини я "святкував" в укритті.

Пройшов місяць війни, він був тяжкий, сумний та непередбачений.

Заняття в школі відновилися, але навчання переривалося постійними сиренами. Чесно кажучи, було страшно. На той час більшість моїх друзів і знайомих зібрали валізи і виїхали за кордон.

Там було безпечно. Незважаючи на небезпеку в місті, їхати за кордон мені не хотілося. Так як перед війною в нас був короновірус, то навчання в онлайні для нас не було новиною. Але, звичайно, стрес від війни давав про себе знати: настрою не було, навчатися не сильно хотілося, постійно слідкували за новинами та чекали змін на краще.

Це літо пройшло швидко, бо я його майже не пам'ятаю. Нікуди не поїдеш, про відпочинок не думали, думали про те, як найшвидше вигнати ворога зі своєї землі. Постійно в напрузі. Воно видалося найтяжчим, тому що я зрозумів тепер наскільки страшна війна в моїй країні. Подивившись новини, побачивши що відбувається в Маріуполі, коли місто рівняють із землею, повністю знищують населення, вбивають та катують людей, я побачив наскільки ця війна жорстока, несправедлива, війна зла. Цій війні не має виправдовування, росія – загарбник і окупант, агресор, який свідомо знищує українську націю та її територію, не маючи на це ніякого права.

Літо закінчилось, на порозі стояв вересень, почався навчальний рік. Все було як завжди. Вибухи, тривоги, безсонні ночі та очікування хороших новин.

Шахеди почали прилітати частіше. Вони били по інфраструктурі міста. Почало зникати світло. Це було жахливо... Постійна темрява, не було зв'язку з родичами, ми всі хвилювалися один за одного.

І це були важкі часи. Незважаючи на всі ці негаразди, я зміг це все пережити, навіть відсвяткувати Новий рік без дурних думок, зі світлою надією на перемогу наших ЗСУ.

Отак і пройшов перший рік повномасштабної війни росії з Україною. У цей день у мене з'явилося натхнення і бажання написати вірш, присвячений Україні, її нескореності та мужності. Цей твір сподобався моїй родині, друзям, знайомим і вчителям. У ньому були відображені всі мої почуття й хвилювання, які я пережив протягом війни. Тому ця поезія є такою цінною для мене.

З початку війни пройшло 632 дні... За ці півтора року я так і не зміг звикнути до цього страхіття. Ця війна принесла нам дуже багато горя і сліз. Уже багато молодих хлопців ніколи не повернуться додому. Ніколи вони не побачать своїх рідних, дітей, знайомих. Вони віддали своє життя за Україну, за народ, за щасливе майбутнє прийдешніх поколінь. Дякуючи їм, їхній сміливості, незламності, волелюбності, високому патріотизму – ми держава вільних людей. Нікому й ніколи не зламати нас як націю. Ми вільний народ, ми єдиний народ, ми любимо свою Вкраїну понад усе!