Шилич Марія, вчитель, Щирецький ЗЗСО І-ІІІ ступенів Щирецької селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала нас усіх зненацька. Змусила зупинитись серед тисячі буденних справ. Життя завмерло, моє винятком не стало.

Я не військова, але для мене відкрився інший фронт. Я дружина військового. Мій фронт - його тил. Існування стало схожим на безлад безсонних ночей і тривожних днів: тільки б не пропустити дзвінка чи повідомлення зі словами “я живий”, а іноді просто “+”.

Лисичанськ, Херсон, Бахмут - три коротких слова, три назви - і тисячі скалічених людських доль, розбитих сподівань…

Я не бачила нашого ворога вживу. Але, коли приїхала в лікарню у Дніпро до важкопораненого чоловіка, то була вражена жахливими наслідками дій ворожого війська : вщент заповнені палати, багато хлопців щойно привезених з передової, поранені, скалічені, незрячі - усе як у страшному сні. У такі миті було надзвичайно боляче, почувалась наляканою і спустошеною.

Непереборне бажання допомогти, хоч чимось полегшити біль, і не тільки фізичний, вбило в мені страх, натомість з’явилась впевненість та рішучість. І я робила все, що було в моїх силах…

Мій фронт - задзеркалля війни. Коли внучка запитувала, куди подівся її тато, де обидва дідусі, - так хотілося уберегти її від суворих реалій війни, проте збрехати  ніяк не виходило: вона відчувала нашу тривогу, яка закрадалась у її дитяче серце.

Усі, кого торкнулась війна, живуть у своєму вимірі: “живий - мертвий -поранений - інвалід”. Цього не змінити, це - суворий закон війни.

Самотужки долаєш його наслідки, розуміючи, що ніхто тобі не допоможе. Важко слухати музику, святкувати (навіть власний день народження), важко сприймати чиюсь радість, хоча це зовсім не правильно. Ти - людина з надщербленим серцем і душею. Бо війна і ти - такі собі “подруги”, особливо вночі. А вранці одягаєш посмішку, ідеш на роботу із “гарним” настроєм, бо по-іншому ніяк. І відчуваєш себе не у своїй тарілці, не такою як усі, бо частинка тебе в іншій реальності.

Усі війни колись закінчуються. І ця не триватиме вічно. Згодом відбудують зруйновані міста і села, частина людей повернеться до звичайного життя в Україні.

Тільки не повернути загиблих Героїв, бо вони таки помирають, не стерти пам’яті згорьованих батьків, дружин, дітей. На жаль, час не лікує, він вчить жити з болем. Хочеться, аби люди зрозуміли все це, особливо ті, кого війна не торкнулася. Вдячність нашим військовим мусить мати місце в серці кожного громадянина нашої держави!

Мій шлях - це шлях сили, витривалості, надії та любові до своєї країни і її Героїв. А вони - ТИТАНИ!