24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку. Мені зателефонував колега і сказав, що наше місто обстрілюють, нас викликають на роботу. Він по мене заїхав. На роботі нам сказали, що почалася війна. Ми ще довго працювали.
В Попасній не було світла, води. На роботі у нас була польова кухня, і ми самі готували їжу. На заводі ховалися люди, і ми їм приносили їжу, годували. Ось так і виживали.
Найбільше вразило те, що я ніколи раніше не переживав таких обстрілів і взагалі таких подій. Ні разу не був у схожій ситуації.
У нашу частину прилетів снаряд, і ми виїхали до Павлограда. Зараз працюємо тут. Виїжджали всім колективом пожежними машинами. Їхали колоною. Добре, що ми встигнули виїхати, що всі лишилися цілими.
У Павлограді нам допомагали. Нас прийняли дуже тепло. Розселили в модульному містечку і в гуртожитку.
Я вважаю, що ніхто не знає, коли війна закінчиться. Сподіваюсь, що це станеться найскоріше. Мрію, щоб Україна процвітала, щоб у нас було мирно та тихо.
