Муту Карина, 10 клас, Дмитрівський заклад загальної середньої освіти Кілійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бессараб Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Якщо спитати будь-якого мешканця нашої планети, яке найжахливіше слово у світі, то всі без сумнівів відповіли б - "війна". Це найжахливіше явище в історії людства, яке завжди несе тільки зло, руйнування, біль та страждання. Війна - це збройний конфлікт між державами, проте, на відміну від цього, вона несе страждання не тільки політикам і військовим, а й звичайним мирним людям. 24 лютого 2022 року війна постукала у двері й до нашої неньки, коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Ця дата назавжди закарбувала слід в історії нашої держави, ставши однією з найтрагічніших дат в історії України.

І зараз вже 1000 днів війни, майже три роки як українці невпинно боронять нашу країну та незалежність.

Я ніколи не забуду початок цієї війни. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була звичайною школяркою, навчалася у сьомому класі. Тоді я ще не знала, що таке війна... Напередодні , я як завжди виконувала домашнє завдання та чекала з роботи маму, яка на той час працювала в іншому місті. Однак, вона затрималася, не встигла на автобус, тому заночувала у родичів і мала приїхати наступного дня - 24 лютого.

О п’ятій ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Це була мама зі словами: "Почалася війна!" У цей момент я розгубилася, мене охопила паніка та шок і я, навіть, не хотіла вірити у це.

Ми з братом увімкнули телевізор, а там – новини, і зрозуміли, що сталося найстрашніше - почалася війна. Я із жахом пригадую перші місяці війни. Щохвилинний перегляд новин. Цей страх, відчай, лунання сирен 24/7. Так , як я живу на півдні Одеської області, у нас було чутно бої за острів Зміїний. Пригадую той день, це було десь о четвертій-п’ятій вечора, коли почула звук літаків. На занадто низькій висоті, летіло три бомбардувальника по шість бомб на борту.

Вони зробили перше коло, скинули по одній парі бомб. Зайшли на друге коло, розвороти робили, так мені здалося, начебто над нашою хатою, селом. Знову зайшли на третє коло. Я з завмиранням чекала їхнього повернення.

Побачила в далині лише два літаки. Невже третьому не пощастило! А ні, з’явився і третій, але його наздоганяла кулеметна черга. Був бій. Наш літак летів на захід сонця, ховаючись за сонячним промінням. Пізніше мені тато пояснив, що це одна із тактик ведення повітряного бою. Сонце засліплює очі пілоту ворожого літака. Все це дуже жахливо.

Однак, ми, як і всі українці, не здалися. Ми зрозуміли, що не можемо сидіти склавши руки, тому почали діяти. Багато разів, ми - школярі та односельчани, збирали грошову та матеріальну допомогу для військових та цивільних і продовжуємо це робити. Ми плели маскувальні сітки. Також неодноразово збирали продукти харчування, влаштовували ярмарки, а зароблені гроші відправляли на потреби ЗСУ.

Я вважаю, що кожен повинен допомагати тим, чим може і тим самим наближати нашу перемогу.

На мою думку, за всі ці 1000 днів війни, всі ми - українці дуже змінилися. У мене з’явилися інші погляди на життя, а український народ став міцнішим та згуртованішим. Зараз, я розумію, що важливою є не тільки грошова допомога, а й віра у світле майбутнє. Адже саме віра й надія є першим кроком до нашої перемоги. Я вірю, що це станеться якомога швидше і всі діти та дорослі зможуть жити у тихій та мирній Україні, без війни, тривог та ракет. А зараз ми повинні невпинно боротися та робити все задля цього. Адже у всіх нас зараз тільки одне бажання - перемога та мир на всій землі. Віримо в ЗСУ! Слава Україні!