Маслюк Орина, 9 клас, Харківський ліцей №93

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ісаєнко Любов Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніхто не вірив і ніхто не знав, що щось, може увірватися в наше життя непроханим гостем. Війна не стукала у двері й не питала: «Чи можна зайти?». Вона, наче з ноги, двері відчинила і почала руйнувати усе навкруги. А найгірше – це засинати вночі, думаючи, що завтра ти, як завжди, підеш до школи, але насправді ти прокидаєшся і з тривогою речі збираєш, щоб виїхати з рідного міста.

Мене забрав батько, їхали ми у село, до моєї бабусі і дядька. Відчуття були змішані, а дорога - цілою вічністю. Машина забита валізами. А, прибувши на місце, я лиш пам'ятаю, як всі ми сиділи в роздумах про подальші дії. Думали, що три дні - й додому. Однак, на жаль, плани вже будували не ми. Війна сама збудувала всі плани.

Через декілька днів навпроти дому, де жила я раніше, влучила російська ракета і зруйнувала дім.

Я пам'ятаю, коли вперше вийшла на вулицю, було чути далекі, глухі і часті вибухи. Мені сказали, що це так чути, як обстрілюють Харків. І досі уявляю, як вперше пролунав гучний вибух, такий, що в нас затремтіли вікна. І те, як ми спускались в укриття, боячись обстрілу. А читати новини було страшно. Те, що робили наші вороги на початку війни і продовжують досі,— жахливо. Святкуючи своє тринадцятиріччя вже під час бойових дій, попри ці обставини, я раділа, що найрідніші люди були поруч зі мною.

З приходом морозів почалося вимкнення світла. Одного разу після обстрілу ми без світла просиділи більше доби, без зв’язку з рідними. А зустрічали Новий рік в смутку, загадуючи лиш одне бажання для всіх – перемоги і миру.

У січні двадцять третього року ми повернулись до міста. Живучи в місті біля кордону, ти кожен день і кожну ніч чуєш тривоги, які здатні вивести тебе з найглибшого сну. І це не все, що можна почути. Під час обстрілів ми виходили в спільний коридор. Стіни цього коридору зустрічали нас і вдень, і вночі, і під час уроків моїх мене зустрічали. Чули вибухи, тихі й гучні. Пам’ятаю: на день народження моєї мами вже пізнього вечора місто знов обстріляли. Тоді в нас були гості, усією сім'єю стояли ми в коридорі, ховаючись від російських ракет. А найбільше згадується нічна атака шахедів, коли мама не змогла мене розбудити. Тоді тато зробив це і повів у коридор.

В серпні двадцять третього року на війні загинув мій дядько, до якого ми виїжджали на початку війни. Він захищав наші землі від російських загарбників ще з дві тисячі чотирнадцятого року.

Загинув напередодні свого дня народження. Ми всією родиною готували йому подарунок, щоб відправити поштою, я навіть намалювала йому малюнок. А, дізнавшись про його смерть від батьків, серце нестерпно боліло, немов тисячі голок пройшли крізь нього. Він не встиг побачити мого малюнка… Перше, що я тоді в сльозах сказала батькам і пообіцяла собі, що говоритиму й думатиму тільки українською мовою. Моя ненависть до ворога зростала з кожним днем, а ця подія була останньою краплею.

В вересні двадцять третього року ми переїхали. Не один раз я ще чула вибухи й прокидалась через них вночі. Найбільше мені вже запам'ятався той обстріл, коли через велику кількість ракет ми знову сиділи без світла. Свій чотирнадцятий день народження я зустрічала в новому домі, однак без світла, але то пусте.

Багато чого ми всі разом пережили і переживемо ще. Ми — незламний народ, бо за незалежність. Ми маємо вірити у тих, хто захищає наше життя. Вірити в нашу перемогу і мир. Пам’ятаймо завжди слова поета П. Тичини:

Я єсть народ, якого Правди сила!

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

А сила знову розцвіла.