Сім’я пенсіонерів на початку бойових дій втікла з Гуляйполя. Спершу чоловік ще їздив лагодити пошкоджений будинок, але знову потрапив під обстріл

У перший день війни ми почули по телевізору, що обстрілюють Київ, і було чути стрілянину здалеку. А буквально через тиждень орки зайшли з однієї сторони в наше місто. Був великій бій. Усе гуділо, тремтіло. Коли ми виїжджали, нам дали всього 20 хвилин, щоб ми зібрались. Схопили документи і в чому були вдягнені, у тому й поїхали. Бо ми живемо в самому центрі, і там уже почалося страшне. 

Ми приїхали до Запоріжжя з двома онуками, 11 і 6 років. Недалеко від місця, де ми проживаємо, видавали гуманітарку. Нам там видали все необхідне, бо у нас нічого не було з собою: жодних засобів гігієни. Ми живемо економно, нам вистачає. Зараз нам видає Гуляйпільська громада допомогу раз на місяць, і ми вже втретє отримували. Слава Богу, не голодуємо.

У мене було три операції онкологічних. Я це все переживаю дуже тяжко. Ще й тиск високий. Хоча, в кого його немає в такому віці? І чоловік теж хворіє. Як тільки приїхали в Запоріжжя, ми отримали на банкоматі пенсію і відразу накупили медикаментів. Бо за ті дні, поки сиділи в Гуляйполі в підвалі, в нас усе закінчилось. Про здоров’я нічого хорошого сказати не можу. 

Шокувало те, що наше місто руйнується, його стирають із лиця землі. Всі школи зруйновані, всі магазини – все, що можна. Навіть не знаю, куди можна буде повернутись і що там вціліє. 

Стільки людей загинуло мирних, стільки військових! Мурашки йдуть, коли згадуєш усіх, хто загинув. 

Наш будинок уже декілька разів обстрілювали. Спочатку чоловік ще їздив, намагався дах латати, вікна, двері. Востаннє коли їздив, потрапив під обстріл, впав із даху, поранив ногу. Скинули мені фото: на вході у наш двір стирчить нерозірваний снаряд в асфальті. Дуже шкода, що все руйнується, розбивається. Дуже хочеться вже повернутися в мирне Гуляйполе. 

Я думаю, що ще пару місяців – і рашистів відженуть трохи від нашого міста. Коли почалися сильні обстріли в Запоріжжі, а ми тільки приїхали за тиждень до цього, то ми виїхали в Івано-Франківську область. Були там місяць, жили на території церкви. А зараз повернулися назад. Там, звісно, було тихо. Ось таке життя: скитаємось по всьому білому світі і не знаємо, що завтра буде. Живемо надією кожен день. Чоловік мій каже, що хочеться прокинутись і почути, що війна закінчилась. Чекаємо цього дуже.