Найстрашніше в окупації – бути без зв'язку й не мати можливості поговорити з рідними. А після звільнення – нові російські обстріли мирних людей

Ми жили у Снігурівці Миколаївської області. До війни працювали, жили спокійно й добре. 

24 лютого я зібралася на роботу. З двору виїжджала, раптом – вибух. Син подзвонив із Миколаєва і сказав, що війна. 

Ми не могли виїхати. Племінниця з Херсона народила дитинку чотири місяці тому. Вона жила тоді в бабусі. А коли в нас пропало світло й стріляли сильно, вони удвох поїхали в Херсон. Там побули до літа, а потім поїхали.

Найскладнішою була відсутність зв'язку. Не можна було зв'язатися з дітьми. Треба було ходити по всій Снігурівці й ловити зв'язок, щоб сказати, що ми живі і все нормально. Старший син із невісткою служать, а менший - у Миколаєві.

Я медпрацівник - у мене запас ліків був, а в сусідів не було медикаментів. Потім діти почали їздити в Херсон, хоч трохи ліків привозили. Спочатку не було ні хліба, ні води. Ми живемо в приватному будинку. У нас був басейн, ми туди дощову воду збирали. А так – набирали в річці, на джерело ходили. Ми шукали зв'язок, за це окупанти нас постійно ганяли. Ходили навіть на кладовище, там ставали на могилку й ловили мережу. Це було найважче.

Коли стріляли, то ми боялися кожного пострілу, падали на землю. А потім звикли й не так лякалися. Зараз нас звільнили, стало легше, але все одно страх залишився.

Ми щодня чекали звільнення, усі вісім місяців. Завжди збиралися в сусідів і розмовляли. Й одного дня сиділи і почули, як техніка йде, усе гримить. Подумали, що в росіян якась ротація. Вранці прокидаємось, а нам кажуть, що ЗСУ прийшли. Це така радість була! Я ніколи не думала, що українську мову настільки люблю! Ми й обнімали хлопців наших, і цілували.

Нам воду зробили швидко: за місяць. Світло полагодили, магазини відкрилися, аптеки, люди почали вертатися. Усе було добре. Сміття прибирали. Руйнувань багато, але все налагоджується. Тільки б не стріляли!

А на Великдень знову почалося. Розбомбили школу, лікарню. Жах такий був уночі! С-300 прилетіли в Снігурівку. Хоча з моменту звільнення нічого такого не було. А в ту ніч «Шахеди» прилетіли за школу. Знову цей жах почався.

Наш будинок, слава Богу, не постраждав, тільки одне вікно вилетіло. А моїй знайомій із роботи у двір влучило, у гараж, у сарай прилетіло.

Нерви, стреси… Машина їде – ми жахаємося, літак летить – лякаємося. Будь-який шум – і вже здригаємося. Головне, що всі живі…  Правда, чоловік племінниці зник під час виконання бойового завдання. І знайомий під Бахмутом пропав безвісти. Я хочу, щоб війна сьогодні закінчилася, чи хоч найближчим часом, бо довго ми не витримаємо.