Тетяна Іванівна евакуювалася з чоловіком у Запоріжжя. Однак ще до від’їзду жінці довелося пережити окупацію села та побачити всі безчинства російських військових. 

Мені 62 роки, я проживала в селі Новокарлівка Пологівського району. Нашу хату обстріляли – вікна вилетіли. Потім російські військові заселилися, і нам діватися нікуди було - ми виїхали.

Дуже страшним був початок війни. Це було, здається, восьмого числа: прилетіли в село ракети, та не розірвалися: по метру стирчали із землі. 

Магазини закрилися,  гроші ніде зняти - дуже було тяжко, дуже. В мене і проблеми з серцем, і тиск, але я ліки мала. Продукти, як для села, були. Хліба тільки не було, але ми пекли коржі.

Вийдеш по воду – літак летить, на танках по селу їздять з автоматами. З двору вийти не можна, це дуже страшно.

Ми з чоловіком все життя працювали, облаштовували дім. А потім все залишили, і зараз голі-босі. Безхатченками стали. 

Сім блокпостів треба було проїхати, щоб доїхати до Запоріжжя. Скрізь - окупанти на бронетранспортерах і танках. На узбіччі мертві люди лежать, все навколо заміновано. Це дуже лякало. 

Приїхали в Запоріжжя, тому що я тут працювала до 2000 року. Потім пішла на пенсію, і ми переїхали жити в село, в батьківську хату.

Дай Бог нашим бійцям сили, щоб вистояли!