Не всі з них були набожними й ходили до церкви в себе вдома – у містах і селах, які зараз стали «гарячими» точками України. Але для більшості Великдень був особливим днем – часом для зустрічей із близькими, родинних застіль, виїздів на природу. Цього року вони вперше зустрічатимуть Паску не вдома, а в шелтері у Дніпрі.
Заклад, який утримує «Восток SOS», наразі замінив рідну оселю більш як 20 втікачам від війни. Хтось із них виїхав з дому, прихопивши лише документи, хтось – вивіз домашніх улюбленців, а хтось – допоміг евакуюватися і сусідам.
Напередодні Великодня Радіо Свобода побувало в шелтері й записало історію 91-річної Віри Прохоренко.
91-річна Віра Прохоренко – із Соледара. Ця війна для неї – не перша. У дитинстві жінка вже бачила авіабомбардування й артобстріли. Коли розпочалася Друга світова, їй було вісім. Родина тоді жила на території сучасної Польщі, де народилися Віра та її молодша сестра Ніна.
Віра Прохоренко
«Місто Тарногород, Люблінське воєводство. Звідти мої батьки, там я народилася і навіть в перший клас ходила в польську школу. Ту війну я теж пам’ятаю. Теж – у погребах сиділи. Німці стріляли, бомби кидали зверху», – говорить жінка.
Кілька десятиліть жінка прожила на Донбасі й пропрацювала гірничим інженером-маркшейдером, а після виходу на пенсію ще 10 років займалася підготовкою молодих кадрів. До початку повномасштабної війни господарювала в приватному будинку, який дістався їй від батьків: навіть уже в поважному віці обробляла 14 соток городу та квітник з улюбленими тюльпанами та гладіолусами.
Побут мешканців шелтера
Кілька місяців вона пробула під обстрілами російських військ, без води й електрики.
«Як почалися обстріли – згори снаряди летіли то з шипінням, то зі свистом. Лежу на дивані – ніби в гамаку – так хитає. Вже влітку у нас не було – ні води, ні електрики, ні хліба. На всій нашій вулиці. А на сусідній вулиці був штаб українських воїнів. І в них – генератор. То ходила до хлопців заряджати телефон», – каже жінка.
З рідного Соледара Віра не планувала виїздити до останнього. Каже, не так давно у неї помер чоловік, хотіла доглядати за могилою. Лінія фронту відрізала її від сина: той хотів забрати матір до себе, в Горлівку, але не зміг. Евакуювали жінку українські військові.
«Заходить молодий хлопець, офіцер, каже: «Бабусечко, виходьте на вулицю з документами, будемо вас всіх вивозити». А я кажу: «А як же тебе звати, синку?». Каже: «Лютий». А сам на лютого не схожий, то його підлеглі так прозвали… На верхній поличці в шафі у мене було все нове, з етикетками, білизна, речі. Я схопила, що встигла, – у сумку, документи взяла – і вийшла. Нас – в машину, машина – воєнна. Дірки в кузові – мабуть, уже побувала під обстрілами. Повезли в укриття в Соледар, потім – до Покровська, далі – у Запоріжжя», – каже жінка.
У Запоріжжі жінка кілька місяців прожила в родині похресниці. Зрештою вирішила їхати далі, до Львова. У дорозі в неї стався стрибок тиску, з евакопотягу її зняли в Дніпрі й доправили до лікарні, а потім, підлікувавши, – знайшли місце в шелтері.
Паски, які волонтери приготували для переселенців у шелтері
Зараз Віра готується до Великодня. Каже: він завжди був особливим днем для неї. Багато років поспіль ходила на нічне чування до церкви.
«Ще в дитинстві мені показали, як робити писанки. Воску не було – то стеарином. А відварювали в цибулинні. Обов’язково ходила в церкву, святила паску, яйця, ще й сир. Чоловік мене підвезе під церкву – і я там цілу ніч… На Паску, 2 травня 2021 року, помер мій чоловік», – розповіла вона.
Побут мешканців шелтеру на Незламній
Повертатися жінці нікуди – у Соледарі розбита не тільки її хата, а й вся вулиця. Живе надією на зустріч із сином і молитвами за мир в Україні.
«Я люблю читати, але зараз не читаю, бережу очі, а то син приїде, а я його не взнаю. Він обіцяє приїхати, як тільки буде можливість. Вертатися мені немає куди. Каже сусідка – всієї нашої вулиці нема. А школу ще при мені спалили. При мені ще почали горіти хати, старі садки, дерева горіли, як свічки… Та все одно я хочу потрапити додому, хоч на згарище глянути. На цвинтарі земля просіла через обстріли, там у нас поряд дорога Бахмут – Лисичанськ, так що і покійникам немає спокою… З дитинства мене привчали, показували ікону: «Бог покарає». І я вірую і молюся – вранці й увечері, не тільки за себе – за всіх, за мир», – говорить Віра.
Шелтер на Незламній у Дніпрі був створений у вересні минулого року для переселенців, які опинилися в найбільшій скруті, – часто у них втрачені документи, немає родичів або рідні не можуть їх прихистити. Утримується заклад коштом благодійного фонду «Восток SOS». Організація оплачує оренду двох двоповерхових будинків, комунальні послуги й дві ставки адміністраторів, а також допомагає з харчуванням для пожильців. Зараз тут мешкає 23 людей, ще двоє мешканців – у лікарні.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
%20(2).png "«У дитини в дев’ять років з’явилися сиві волосини»")
.png "Імена")
