Кавалжи Олег, учень 11 класу Одеського ліцею №49 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подмазко Алла Василівна

Війна. Моя історія

Війна… Це слово, яке не повинна знати жодна людина! Воно містить у собі море сліз та бездонний сум. Згадую, як у 2021 році я, майбутній випускник дев’ятого класу, уявляв собі традиційне, урочисте, офіційне вручення свідоцтв про здобуття базової середньої освіти. Мріяв успішно скласти державну підсумкову атестацію, гарно відпочити влітку, а наступного року багато працювати в 10 класі, здійснити свою мрію. Ніколи не міг подумати, що було щастя: жити спокійним життям.

23-го лютого ми лягали спати звичайними людьми, які впевнено казали: «Ніколи знову!» і не вірили в напад росії, а прокинулись від вибухів о 5 годині ранку. Розгубившись, українці вимушено покидали рідну країну.

24 лютого я прокинувся о 6 годині ранку та, за звичайним своїм розкладом, почав збиратися до школи. О 7:00 уже почав одягати пальто та виходити з квартири. Пролунав телефонний дзвінок від директора, адже на той час почав виконувати обов’язки президента парламенту учнівського самоврядування: «Олеже, напиши, будь ласка, старостам, що сьогодні навчання відбуватиметься в дистанційному форматі». Заходжу до соціальних мереж і бачу повідомлення Президента В.О.Зеленського про російське вторгнення в Україну.

Шок, депресія, страх за майбутнє – усе це пережив я протягом десяти днів. На тлі стресу втратив близько п’ятнадцяти кілограмів, а також отримав астенічний синдром. Йшов час, ситуація лише загострювалась, треба було щось робити.

Міністерство освіти та науки України оголосило позапланові канікули на три тижні. Я зрозумів, що так більше відбуватись не може, і вирішив, що піду допомагати у волонтерському штабі школи.  Щодня йшов до закладу та разом з учителями, однолітками, батьками плів маскувальні сітки, збирав допомогу для наших воїнів. Це був потужний волонтерський досвід.

Мужні воїни (військовозобов’язані, добровольці), лікарі вступили до лав Збройних сил України, аби захистити свій дім, дітей, країну. Чоловіки, які за станом здоров’я не могли стати воїнами ЗСУ, об’єднались у Силах територіальної оборони ЗСУ (СТрО).

Учителі, воїни освітянського фронту, - справжні герої, які, попри всі негаразди: вимкнення світла, відсутність зв’язку - проводять дистанційні уроки. Це ті люди, які з перших днів на базі свого навчального закладу почали розгортати волонтерські пункти, готувати Пункти незламності. Жінки, дівчата, бабусі, усі кухарі об’єднались на кулінарному фронті держави. Немає жодного дитсадка, школи, професійного училища, де б не готували їжу для наших захисників. Діти, підлітки, кравчині почали плести маскувальні сітки для воїнів. Великі підприємства – виготовляти одяг нашим героям. Малий бізнес держави, який теж не стоїть осторонь, частину свого прибутку направляє на Збройні сили України.

Я згадую, як зовсім нещодавно, у лютому, сам був учасником волонтерського легіону нашого ліцею. Знаю, що деякі випускники добровільно пішли захищати Батьківщину. На жаль, уже є загиблі…Мені стає моторошно, коли уявляю, як страждають батьки, втрачаючи своїх дітей.

Я бачу, як єдиним фронтом піднялися українці на боротьбу з ворогом. Ми всі зараз виконуємо великий та могутній заповіт Тараса Григоровича Шевченка, який писав:

Кайдани порвіте

І вражою злою кров`ю

Волю окропіте.

Збройні сили України – це наші воїни, справжні сини країни, у яких після 24-го лютого життя поділилося на «до» та «після». Вони, попри все: сніг, дощ, мороз, спеку, - продовжують захищати нас, дарують українцям ранок, день, ніч, життя.

Саме завдяки їм ми їмо, спимо, навчаємо та навчаємось. Так, над нами літають ракети, але вони їх знищують. Нас лякають, а ЗСУ заспокоюють. На нас нападають - ЗСУ захищають. Незважаючи на труднощі, воїни завжди захищають нашу країну.

Учителі, кухарі, лікарі, артисти, звичайні громадяни – усі різні, але ми - українці. Ми - нація, яка обов’язково переможе! Слава ЗСУ! Слава Україні!