Фецюк Давид, 8 клас, Миколаївський ліцей № 53

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данилова Катерина Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Зима – це моя найулюбленіша пора року - Різдво, Новий рік, мій день народження. Усі гарно вдягнені та мають святковий настрій. Тому я завжди чекаю зиму з нетерпінням, щоб загадати бажання на наступний рік та отримати бажані подарунки.

Так само я чекав і новий 2022 рік, який почався також яскраво, як і минулі роки. Але усе змінилося 24 лютого, коли ми прокинулися під звуки літаків та вибухів.

У нашій родині спочатку було лише мовчання, яке підкреслювало наше нерозуміння того, що відбувається. Але з кожної митті моїх батьків почав охоплювали страх та паніка, які відомі усім українцям. Мої батьки зайшли на кухню, щоб порадитися між собою. Я все ще не розумів, що відбувається, бо на той момент мені було всього 11 років, але коли вийшли сумна мати та мовчазний тато, я зрозумів, що відбуваються події, які змінять наше життя, до якого звикли. Вони сказали, що відвезуть мене на деякий час до дідуся і бабусі у Баштанку.

Цю дорогу я не забуду ніколи. Я бачив, як підіймалися стовпи диму, які огорнули ранкове небо, а на дорогах був справжній автомобільний хаос.

Приїхавши до рідних, мені здалося, що все як завжди, Але не пройшло й двох днів, як Баштанку взяли у кільце. Під час вибухів ми сідали під стіну у кімнаті вже з забитими вікнами і молилися, щоб наступний постріл не був  у наш дім. Згодом багато рідних поселилось у нас ,бо вони жили в квартирах, і у них вже не було ні світла, ні води, ні можливості приготувати їжу. Так нас стало жити 5 сімей в одному домі.

Було вже й не так страшно, розуміючи, що ми усі разом живі, цілі та можемо допомогти один одному. Але в мене є інші дідусь і бабуся, вони були відрізані взагалі від усіх, бо вони жили у Посад-Покровському.

Херсон окупували, і це село стало полем бою у прямому розумінні. Моя мама увесь час сиділа сама у кімнаті, плачучи та телефонуючи усім, кого тільки знала, щоб хоч щось дізнатися про своїх батьків. Дідусь з бабусею не виходили на зв’язок вже більше трьох днів. Ці дні були для неї, мов цілий вік.

І ось дзвінок на мамин телефон, невідомий абонент, її руки тряслися так, наче гілки на деревах під час сильного вітру, Вона бере слухавку і чує заплаканий, тремтячий, але рідний - голос своєї мами: «Доця, усе добре. Нас евакуювали».

У той час мені здалося, що навколо моєї мами стало усе яскраве тому, що вона була настільки щаслива, що аж сяяла, вона почала плакати і посміхатися водночас, тепер ми усі точно знали, що вони живі й цілі. Але хто ж їм допоміг?

Бабуся тільки нагодувала курей ,як почула звук тяжкої техніки, який не був схожий на трактор чи вантажівку, та коли вона повернулася, щоб подивитись,то  не повірила своїм очам - їхали танки. Все, наче як у кіно, але як тільки він зробив постріл, вона зрозуміла, що прийшла біда, і треба рятуватися.

Пострілів і вибухів ставало вже більше.

Літали літаки, безупинно їхала військова техніка, вони з дідусем вже не могли знаходитись у домі, тому спустились у льох. І виходили лише тоді, коли трохи вщухали вибухи, щоб набрати води та трохи дихнути свіжого повітря і випрямитись, а ще взяти теплі речі та ковдри, бо в льосі дуже холодно. Страх охопив усіх.

Але найстрашніше було те, що вони  нічого не знали про нас. Ні світла, ні зв’язку вже не було, вони збилися з часу, а потім взагалі неможливо було вийти на двір через стрілянину.

І здавалося, що це кінець, що останній вогник надії ось-ось згасне, як догораючий сірник. Але раптом, наче трохи затихло, і бабуся одразу вийшла з льоху, щоб подивитися, чи надворі день або ніч. Була вже ніч,виднілися вогні палаючих будинків ,сусідній вже був у руїнах. Свій дім був уже без даху.

І раптом десь далеко голос, потім ближче. Це були військові. Тремтячи від страху, бабуся стала прислухатися, якою мовою говорять.

Дякувати Богові, це були наші українські військові, які кричали біля кожного двору: «Евакуація, хто живий, виходьте скоріше!». Як тільки вона чітко зрозуміла, що казав військовий, то одразу вибігла на вулицю та підбігла до нього. Вона почала його обнімати, плакати та дякувати за порятунок. Він провів їх до військового бусу.

Ці хлопці  ризикували своїм життям, вони навіть не відпочивали між боями. Вони розуміли, що, крім них, ніхто не врятує жителів цього села.

Бійці заходили у кожен двір, виносили на руках навіть людей похилого віку, що самі не могли ходити. Бабуся казала, що то був жах. Здавалося, що здригається земля від стогону та плачу. Переважно літні люди залишися без дому. Усе, чим жили люди, руйнувалося на очах, а все, що було ціле, неможливо було забрати із собою. Бабуся казала, як важко було, коли вили собаки за господарями, як бачила багато померлих тварин по дорозі. Суцільний жах. Дорога в невідомість. Потім автобус привіз їх у Миколаївський дитячий садок, там вже був розгорнутий центр допомоги.

Їм надали допомогу лікарі, кухарі та психологи, а також звичайні люди, які приносили одяг, гігієнічні засоби та іграшки для дітей. Людяність та єдність в тяжкі хвилини – велика сила.

Пройшов час, наші військові звільнили Херсон.  Бабуся дізналася, що село розміновують і будуть відбудовувати, а ті, хто втратили домівку, отримають мобільні хатинки. Я думав, що вони ніколи вже туди не повернуться, адже їх світ було зруйновано. Та і як там жити? Ні світла, ні води, навкруги руїни. Ми довго їх відмовляли. Але це їх дім, і я їх розумію.

Вони повернулись - і з’ясувалось, що цілий світ став допомагати жителям цього села.

Волонтери привозять воду, їжу, одяг. Пекарня привозить безкоштовний  хліб. Сапери розміновують городи. Державні установи провели світло та перш за все побудували амбулаторію. Почали проводити воду. Та багато звичайних людей, які себе навіть не називають, щось передають із різних куточків світу для  допомоги.

І хоч війна ще не закінчилась, близько Херсон, який руйнують ракети, і ,,шахеди’’ летять щоночі, але люди стали сильніші у своїй єдності і допомозі один одному, багато людей повертаються додому, і зараз село, як маленький вулик.

На руїнах зароджується нове життя, а люди повірили, що з допомогою інших вони зможуть почати все з самого початку на своїй рідній землі.