Корнійчук Софія, група 1-МШ, ДНЗ «Костянтинівське вище професійне училище»   

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сіренко Елеонора Олександрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моя історія  буде трішки сумною, але я розповім вам про свої переживання та те, що сталося. Я Корнійчук Софія, мені 16, сама я з Житомирської області. Для мене війна почалася дуже несподівано, як і для всіх інших.

В перший же день почали літати літаки, ракети, була паніка, не було зв’язку. 

В той день я  збиралася до школи, але оголосили воєнний стан та дистанційне навчання.  

Мій тато простий громадянин, який був водієм вантажного автомобіля. Як і в багатьох інших українських сім'ях, його теж призвали до Збройних Сил України. Пам'ятаю, як 21 липня 2023 року батька відправили на Схід України. 

Моя родина розуміла, що буде ще важче, тому що він був ще далі від родини. Рік потому ми з родиною прийняли рішення поїхати до батька в місто Костянтинівка Донецької області.

А вже 1 вересня 2024 року я вступила до ДНЗ “Костянтинівське вище професійне училище”. Життя на Сході України змінило моє відношення до жителів цього регіону. Насправді на Житомирщині ще до початку війни було багато неправдивої інформації щодо східної України. Те що люди всі за окупантів, те що багато хто підтримує іншу сторону, але виявилось все інакше...

На власному досвіді можу сказати, що потрібно читати та чути інші думки оточуючих, бо саме так я змогла переконатися, що люди на сході такі ж українці, які  стоять горою за Україну. 

На жаль не довго ми жили в Костянтинівці, бо стало небезпечно знаходитися в місті й ми з сімʼєю були змушені переїхати в Харківську область, селище Піски - так звані «Мальдіви». Мені дуже сподобалася ця місцевість:  свіже повітря, багато сосен, пляж, водосховище,  загалом краса.

Все було чудово  до тих пір, поки не настав той жахливий день. 

3 жовтня. О 8:00 я захищала есе - конкурсну роботу ДОМАНУМ, присвячене моєму татусю. Молодша сестричка була на онлайн уроках, а молодший братик грався з сусідкою із сусіднього будинку.

Десь приблизно о 12 годині прибігає до мене в кімнату сестричка і каже: «В нас пожежа!».

Я спочатку не повірила їй, але через декілька секунд  почула запах диму, вибігла на вулицю і побачила жахливу картину - навкруги все палало. Відразу подзвонила батькам. Мама була на роботі, а тато був на службі. Вони виїхали до нас.

Вогонь швидко розповсюджувався, бо навколо будинки були зі зрубу.

Я розрахувала скільки в мене є часу, щоб зібрати необхідні речі та братика з сестричкою. Була шалена паніка, але я не розгубилася - знала що мені потрібно врятувати їх та саму себе. Почала швидко збирати всі документи, встигла забрати деякий одяг. Насправді я не бачила що беру,  просто згрібала все руками.

Дітей тримала  біля себе, не показувала їм жодної емоції на собі -  не хотіла щоб вони бачили страх в моїх очах та ще більше були налякані. Насправді мене всю трясло від страху і охопила паніка, але я трималася. 

Ми вибігли з будинку, сусідка, яка була поруч сказала: “Покладіть свої речі в автомобіль та скоріш біжіть  до річки, тому що гарячий попіл падає на дах будинків і спалахує в моменті. А ми тим часом дозбираємо свої речі”. Потім разом намагалися виїхати, але не змогли, бо дорога була перегороджена пожежними машинами. З того боку, куди нам потрібно було їхати якраз і розпочалась пожежа.  Нам довелося розвернутися та поїхати в більш-менш безпечну зону знов до річки.

Не всі люди змогли доїхати до набережної - деякі заживо згоріли прямо в автомобілях.

Ситуація була важкою. На набережній було багато сухого бурʼяну. Щоб не допустити пожежі на березі люди гуртом виривали сухостій. Вогонь наближався ближче до води… Я швидко накрила дітей мокрими кофтинками та рушниками  для того, щоб не спалахнуло волосся. У мене не було жодних думок.

Не знаю про що інші люди думають в небезпечних ситуаціях, можливо про смерть чи як врятуватися? Я просто постійно дивилася  на братика і сестричку.

На моїх очах за декілька годин згоріло все до попелу. Залишилися лише чорні обгорілі стовбури дерев... 

За деякий час до нас дісталися пожежники: питали чи все добре з нами  та показували як можна вибратися на іншу сторону. Близько 18:40 загасили пожежу. Нарешті приїхали батьки.

Коли я їх побачила, то підбігла до тата та міцно обійняла його. З моїх очей покотилися сльози.

Я відчула, що нарешті ми всі разом та живі. Нам потрібно було вибиратися на іншу сторону, де-не-де ще палав вогонь. У сусідки, яка мені допомогла, зникла мама і ніхто не міг її знайти.  Тоді ми приєдналися до рятувальників в пошуках жінки: запускали дрони, гукали, але все марно. Почало сутеніти. Ми були змушені повертатися до  Костянтинівки в порожню квартиру.

Наша родина була ні з чим. Не було одягу, техніки, бо ми все вивезли в Піски.

Минуло кілька днів і нам почали допомагати знайомі, волонтери та навіть моє училище, яке відкрило збір. Знаєте? Відгороджуючись від чужих проблем та живучи у власному світі, де з тобою нічого такого не станеться, ти забуваєш, що життя непередбачуване, а тим паче зараз, коли у нас війна. Ця подія змінила все, а саме моє ставлення до людей, до того, що вони можуть обʼєднатись в біді та допомогти ближньому, навіть коли самому важко і страшно. Я почала згадувати все, що сталось зі мною: пожежу, сусідку, яка була поруч і допомагала мені, коли люди гуртом рвали той бур'ян, як з батьками шукали жінку - в той момент у мене  потекли сльози  по щоках. Нарешті я  зрозуміла, що таке справжня допомога, що означає бути людиною… Сила допомоги - в єдності людей! Саме зараз, коли в країні війна, ми мусимо бути однією родиною, де немає поділу за регіональною ознакою. 

На сьогодні наша сусідка так і залишається безвісти зниклою, ніхто не знає, де вона та що з нею, наразі ми не опускаємо руки та надалі шукаємо її…