Василь виїхав з рідного міста, коли поміж житлових будинків почала рухатись військова техніка, а вулиці перетворились на поле бою

Я пенсіонер, мені 70 років. Жив і працював у місті Пологи, під час війни виїхав із жінкою до Запоріжжя. Їхали дорогою, де щодня було багато машин, які виїжджали з Маріуполя. 

Тоді уже не можна було залишатись, бо почали під домом рухатися гаубиці, танки, САУ, БТРи. Буквально під домом вирили окопи. Там проїжджа частина була. «Шмонали» людей, перевіряли. Стріляють із САУ – і вікна вигинаються у квартирі. 

Я інвалід, діабетик. Ліки не можна було ніде дістати. Друзі мені на початку із Запоріжжя передали трохи інсуліну. У нас під домом магазин є - туди привозили хліб, ще якісь продукти. Щодня щось підвозили, і можна було купити їжі чи води. А світла вже не було. Телефони розряджені, інформації жодної не було. «АТБ» вже тоді розбили в нашому місті. Потім перебили газопровід, а в нас автономка у квартирі. Ні газу, ні води, ні світла. 

Воду брали в колонці - до неї дуже велика черга була, чоловік 20-30. І у квартирі вже стало холодно. Ситуація була досить погана. Телефон було ніде зарядити, щоб дізнатися, що відбувається. 

В мене була машина. Сусід прийшов і каже: «Поїхали до Запоріжжя». А бензину не було. Потім знайшли ми бензину десять літрів і поїхали. Думав, може, пального вистачить. До Оріхова 16 кілометрів їхали чотири години, а зазвичай – 30 хвилин. На блокпостах нас перевіряли. Приїхали в Оріхів – і в мене сльози були на очах, бо там уже наші зустрічали. 

Наразі у Запоріжжі живемо в приватному секторі. Тут нам дають допомогу. Я пенсіонер, працювати вже не можу. Жінка також пенсіонерка, вона на рік менша за мене. Здоров'я нема. І ноги, і руки крутить. Ми вже люди похилого віку, не ті, що раніше.