Росіяни проводили обшуки у людей, які опинились в окупації. Щодня українці потерпали від терору країни-агресора

Перший день війни я добре пам’ятаю. У ніч із 23 на 24 лютого рано-вранці в небі почали гудіти літаки. Такого раніше не бувало. Близько шостої години ранку ракетою був атакований Приморський Посад. Там перебували п’ятеро хлопців, і двоє з них загинули. Я чув вибухи, а згодом побачив звернення Президента та інших посадовців по телевізору.

Було кілька моментів, коли я зрозумів, що краще виїжджати. Перший — 25 лютого 2022 року, наступного дня після повномасштабного вторгнення, коли нашу територію окупували. Тоді першими почали виїжджати жінки й діти, бо залишатися було неможливо. Виїхали дружина, двоє дівчат і п’ятирічний онук. Вони поїхали до Запоріжжя через Василівку, бо стало зрозуміло, що нічого доброго тут не буде. На окупованій території залишився я, брат із сім’єю та ще сестри. Моє наступне завдання полягало в тому, щоб відправити дочку з молодшим онуком, якому на той момент був лише рік. Зробити це вдалося лише 22 березня, адже в мене залишалися справи.

Я мав невелике фермерське господарство. Разом із братом я працював на землі. У нас залишалося зерно ще з 2021 року, і я сподівався, що українська армія повернеться та визволить нас. Я вірив у це, чув заяви по телевізору, чекав на визволення. Ми могли виїхати раніше, але я свідомо зберігав урожай для України.

Окупанти намагалися залучити до співпраці найвпливовіших людей. До мене прийшли 12 січня 2023 року о сьомій ранку. На порозі стояли шестеро чоловіків, четверо з них тримали на мене автомати. Мене здали через те, що на мені числилася зброя. Я показав сейф, після чого зброю вилучили. У моєму випадку все минуло відносно спокійно, але інших били прикладами.

До кінця літа 2023 року я все ще сподівався, що Україна проб’є коридор до моря і ситуація зміниться. Наприкінці літа я поїхав до Мелітополя і побачив добре замасковані траншеї. Тоді стало зрозуміло, що йде підготовка до затяжної війни. 

Моя земля не дала жодної тонни врожаю росіянам ні у 2022, ні у 2023 році. До вересня стало ясно, що окупанти проведуть не лише «референдум», а й вибори, після чого почнуть примушувати людей отримувати російські паспорти. Це означало б подальший терор.

Місцеві донесли, що в мене є зерно. До цього в селі не було ФСБ, але після доносів вони з’явилися разом із військовою комендатурою. Мені забороняли виїжджати. На мене написали доноси, що я проукраїнський, що ховаю зерно і не продаю його вже два роки, що нібито організував злочинне угруповання проти Росії. У мене вилучили ключі від складів і заявили, що я більше не побачу свого майна. ФСБшник прямо сказав, що зробить із мене росіянина.

Після цього я зібрав усі гроші, продав усе можливе з техніки, склав усе життя у дві сумки, знайшов перевізника і вирушив через Новоазовськ, через увесь південь Росії до Сум. Так я повернувся на землю України. Лише тоді я усвідомив, що шлях від Ботієвого до Запоріжжя може становити не 170, а понад 2000 кілометрів.

Моя мрія проста - бути вдома, в Україні. Нам потрібна перемога. Без перемоги не буде ні миру, ні жодних домовленостей, бо Росія ніколи не дотримувалася жодного документа, який підписувала.