Зоя Володимирівна виїхала з Бердянська на початку окупації. Вона вивезла до Запоріжжя батька, якому була потрібна медична допомога. Мама не змогла залишити рідний дім і господарство. 

Перший день війни був жахливий. Перша реакція – обдзвонити всіх близьких, спитати – чи все добре. Потім - зателефонувати усім батькам учнів. Це був шок, повне нерозуміння ситуації. 

Моя мама повернулася на окуповану територію, бо їй важко жити не вдома. Я виїхала з Бердянська 1 квітня, туди не повернулася і не повернусь, поки він не буде наш. Я – вчитель початкових класів, працюю онлайн. Я з Бердянська, а зараз перебуваю в Києві.

Я збиралася сама по собі виїжджати, бо розуміла, що вже зайшла техніка і в Бердянськ, і по селам почала базуватися біля будинків.

Було зрозуміло, що вони вже окопуються, і нескоро слід очікувати звільнення території.

До того ж, була мотивація – тато сильно хворів, потрібно було виїжджати. У Запоріжжі була змога лікуватися, і ми виїхали з татом, а мама не виїжджала, тому що житло, хазяйство… Так ми з татом виїхали до Запоріжжя. Ми з мамою зідзвонюємося. Не завжди є зв'язок, але, в принципі, через день можна додзвонитися. 

Коли я приїхала з міста в село до батьків, то там, звісно, не вистачало ліків. Декілька тижнів не було жодного зв’язку навколишніх сіл з Бердянськом. Ми відчували гостру потребу саме в ліках, але потім почали пропускати машини з хлібом – тож ми їх просили взяти, що потрібно, в аптеці. Потім вже самостійно їздили. Але проблема, все ж таки, була.

Евакуювались ми з Червоним Хрестом. Була величезна колона – більше 50 автобусів. Вони стояли за містом десь шість днів, а потім якось вони домовилися, і ми виїхали з колоною. Дорога була складною, було багато зупинок, перевіряли сумки.

З нашого автобуса забрали двох хлопців, показово побили, причину не сказали. Більше ми цих хлопців не бачили. Для мене це був великий шок.

На окупованій території – одні жахіття насправді. Я була там тільки півтора місяці, та була величезна проблема з ліками, з транспортом. Постійні огляди будинків проводили. Взагалі, багато військових зі зброєю – це страшно. 

А зараз важко, тому що ми не вдома. Виїхали без всього необхідного: майже нічого не брали з собою, але багато людей допомагає, багато фондів. У Запоріжжі була величезна підтримка, а в Київ я приїхала, бо тут є робота. В столиці більше варіантів роботи, але я стикнулася з не зовсім приємним відношенням до ВПО. 

Я думаю, що війна скінчиться скоро, тому що наші хлопці сильніші духом – і вони переможуть.

Своє майбутнє я бачу в Україні. Це моя держава.