«На очах у сина вбило чоловіка. Мертве тіло так і залишилось під нашими вікнами»

Для нас із сином війна почалась у 2014 році. Тоді ми виїхали з Донецька до рідного Маріуполя, де жили мої батьки, а у мене залишилась власна квартира. Вдруге навесні 2022 року ми були вимушені залишити все, що у нас було, і пішки під обстрілами виходити з міста разом з моїми 70-річними батьками. Ми навіть не могли уявити, що наш красень-Маріуполь буде зруйнований вщент, а нам знову доведеться будувати життя з нуля.

На початку березня у нас вимкнули світло, воду, інтернет і мобільний зв‘язок. Магазини не працювали, тому не було можливості поповнити запаси їжі та води. Під час приготування їжі кілька разів дуже близько прилітали уламки снарядів та дивом не поранили нас. На очах десятирічного сина поранило сусідів, одного чоловіка вбило. Потім тіло ще довго лежало під вікнами.

У нашому районі немає криничок, тому кілька днів ми дуже страждали від спраги, а потім вирушили у центр міста, сподіваючись на евакуацію. На той час наш район вже дуже сильно постраждав від обстрілів, цілих будинків не залишилось.

Ми виїжджали під обстрілами Градів до іншого району, але евакуаційних автобусів так і не дочекалися. Нам надали прихисток знайомі, у яких ми пожили до кінця березня. З кожним днем становилось все гарячіше, але авто батька угнали, і нам нічим було виїхати.

В перших числах квітня, коли у нас закінчились харчі, ми разом з батьками вирушили пішки до селища Мангуш, звідки нас могли забрати на вільну територію України. Ще чотири дні ми стояли навпроти дитячого садка в очікуванні українських волонтерів. Звідти окупанти кожного дня вивозили людей у росію та днр, але ми бажали виїхати на територію вільної України. Мобільного зв‘язку та інтернету у нас не було, ми сподівались лише на удачу. Нарешті, нам пощастило: 9 квітня нас привезли до Запоріжжя, а звідти ми потім виїхали до Києва.

Зараз ми живемо у моєї сестри, але дуже сумуємо за рідним містом. Син часто згадує про своїх друзів та кішку Мусю, яку ми годували у дворі. Він вигадує різні історіі: як Муся захищає нашу квартиру від окупантів і нікого туди не пускає. Дитина мріє, що ми повернемось у рідне місто і будемо жити, як раніше. У мене не вистачає сміливості сказати, що так вже не буде ніколи, бо нашого міста немає.