«На очах у чоловіка згоріла людина, і він наважився виїхати»

Галина Іванівна з доньками і онукою виїхали з Мар'їнки ще після подій 2014 року, а чоловік не погоджувався на переїзд, залишався вдома до останнього

Війна фактично вона тривала з 2014 року. Тоді вже над нами кружляли літаки і ми не знали, куди діватися. Спочатку з донькою і онукою виїхали в Покровське Дніпропетровської області. Будинок був нежилий. Ми навели там лад. А друга дочка виїхала до Юр’ївки. Через півтора місяця я поїхала до них. Пізніше і друга дочка туди перебралася. 

Чоловік залишався у Мар’їнці. Коли все трохи заспокоїлось, то ми повернулися додому. Бахало з боку Донецька, страждала інша сторона Мар’їнки. Ми мешкали ближче до центру - нам менше діставалося. У 2017 році мені пощастило знайти квартиру в Кураховому. Ми жили на два міста, навідувалися у квартиру. А у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, ми такий жах тут пережили! 

Я кликала його до Курахового. Накупила продуктів і передала йому. Хотіла сама поїхати, але мене ніхто не взяв. Сказали, що там неможливо перебувати. Тож я залишилась у Кураховому. Сестра зателефонувала й говорила, щоб ми вибиралися. Але куди саме? А потім виїжджала знайома, і я разом із нею поїхала до Дніпра. Звідти мене забрали до Решетилівки. Зараз ми в Решетилівці Полтавської області. 

Чоловік мій ніяк не виїжджав, сидів удома до останнього. А потім на його очах згоріла людина, і він наважився. Я йому передала новий телефон, бо його речі всі згоріли. Він виїхав. Зараз ми тут живемо всі разом. Отримуємо як переселенці по дві тисячі гривень, платимо за помешкання. Будинок був нежилий. Ми навели в ньому лад і мешкаємо. 

Розповідаю все це, як якусь казку. Мені досі не віриться, що ми залишилися ні з чим. Мої рідні роз’їхалися по світу. Одна дочка в Америці, друга - в Іспанії. Я не бачу  своїх онуків. Відвідувала один раз дочку, коли ще літали літаки. А чоловік уже вісім років її не бачив. Ми спілкуємося з рідними тільки по телефону. Нашу меншу дочку вивезла сваха, бо її менша донька виходила заміж за іспанця. Зараз вони живуть у селі. Там свої труднощі. Іспанія не надто намагається українцям допомагати. А та, що в Америці, влаштувалася непогано. Обидві доньки були стоматологами. А щоб працювати за кордоном, потрібно ідеально знати мову. Але за такий короткий термін неможливо її вивчити. Зараз у нас із чоловіком погіршилося здоров’я, але ми тримаємось, бо є надія зустрітися з дітьми та онуками. 

У першу чергу ми хочемо миру, спокою і тиші. Хочу повернути собі те, що в мене було. Чужого мені не треба. Хочу, щоб Україна перемогла. Бідолашні наші солдати! Як же вони страждають! Але Мар’їнку утримують. Від неї вже нічого не залишилось. Стільки гине наших людей! Це якийсь жах! Я щодня за них молюся. Я вірю в Господа.