Мені 62. Я вже два роки на пенсії. Переніс два інфаркти, інсульт. Мешкав у Гуляйполі Запорізької області.

Як війна почалася, жінка виїхала. У неї бабуся захворіла, потрібно було в лікарню класти. А я садив город і був удома до травня. П'ятого числа до сусідки у веранду залетіла болванка від ракети, тоді і я поїхав.

Я виїхав у село Захарівку Кіровоградської області. Місяць жив сам, без грошей. Що було, те і їв, аж поки не приїхала жінка разом із бабусею. Ми спочатку в Запоріжжі оформилися як переселенці, а тоді я приїхав сюди. Нам хату стареньку дали. Тут десять років ніхто не жив. Я трошки пошпаклював, побілив, привів до ладу. 

Шокує те, що ми не вдома. Усе життя будувався, а тепер кинули дім і приперлися хтозна-куди.

Я їздив у Гуляйполе. Наче все було добре. Хотів забрати мопед. Тільки викотив – і над головою полетіло. На наступній вулиці так вибухнуло, що й хата підстрибнула. Я на тому мопеді приїхав у Запоріжжя, а тоді на «Новій пошті» його залишив, щоб у село переправити. Тут у нас один магазинчик, і все. Банкоматів нема, по гуманітарну допомогу їздимо аж у Новоукраїнку. Чоловіка одного просили, щоб нас возив. Він також із Гуляйполя. Але ж безкоштовно не повезе, йому заправлятися потрібно.

Навіть Бог не знає, чим усе закінчиться. Хотілося б повернутися додому, звичайно. Хочу, щоб був мир і я жив удома.