Віталій мріяв про спокійну старість у рідному Маріуполі - поруч море, сім’я, діти, улюблена квартира. Та війна зруйнувала все. Коли від влучання фосфорної бомби його оселя вигоріла буквально на очах, почалися страшні будні виживання у війні: воду топили зі снігу, пропускаючи крізь вату, аби кожному дісталося по ковтку на день; їжу намагалися вивозити з дачі, але шлях туди ставав пасткою під прицілом ворожих танків. Будинок здригався від вибухів, у дворі люди ховали загиблих, а кожна година могла стати останньою. Коли російські окупанти оголосили зачистку, Віталій з родиною вийшов із міста пішки - з намотаною на рукавах білою тюллю - єдиним знаком, що вони мирні. Довга й небезпечна дорога через окуповані території привела їх у Київ. Тут є дах і відносна безпека, але немає найціннішого - дому, що назавжди залишився в Маріуполі, і мирного спокійного життя, про яке так мріється.