Людмила Григорівна виїхала з Гуляйполя, коли вже набридло ховатись у погребі й не спати по-людськи. А чоловік залишився вдома, і тепер вони з дітьми допомагають йому долати гуманітарну кризу

Я була дома, вправлялась по хазяйству, син збирався на роботу і сказав, що почалася війна. Я почала плакати. Ми ніколи не думали, що буде таке. Місто наше розбили, а в мене там залишився чоловік і не хоче нікуди виїжджати.

2 березня пропало світло, газ, вода, і ми оце так: без води, без нічого… У нас там нічого немає. Нічого не працювало, мені дочка купляла ліки і передавала. А зараз ми із Запоріжжя у флягах возимо чоловікові воду.

На нашій вулиці розбило хату: немає ніде нічого, остався тільки фундамент. Біля 4 школи розбило квартири, школу розбило.

Мені надоїло сидіти в погребі. Я забула, що таке ліжко: гепало кожен день і кожен час. Я перенесла інфаркт, у мене сердечні приступи, і я просто там не змогла.

Я сиділа там більше місяця, а потім все кинула і приїхала в Запоріжжя. Чоловік в Гуляйполі, а в мене тут онук навчається в університеті, і ми живемо в гуртожитку в онука.

Син мене забрав машиною, і ми приїхали сюди. В дорозі постів багато було, ну, документи провірили - і все.

Я думаю, що війна до весни закінчиться. Я надіюсь, бо дуже хочу додому. 

Хочу, щоб мої діти були живі, онуки живі – і все буде добре. Ми, український народ, сильний - все відбудуємо, тільки щоб все закінчилося.