Марія Степанова, 9 клас
Ліцей №141 "ОРТ"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лисенко Валентина Дмитрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінила докорінно все.У першу чергу, вона змінила людей. Діти змушені дорослішати набагато раніше, молодь-жити одним днем, бо завтра може не настати. Життя зупинилося для всіх. Війна змінила й мене, але про це по порядку.

До початку повномасштабного вторгнення я жила в маленькому та тихому містечку - Нікополі, що на Дніпропетровщині, мріючи про великий мегаполіс з безліччю можливостей. Моя історія почалася за 5 місяців після початку війни. 

Літо, море, життя тільки почало набирати сенсу. На початку війни експерти переконували, що Нікополю нічого не загрожуватиме, не дивлячись на те, що росіяни розташувалися по іншу сторону водосховища. Ще з березня, як тільки вороги окупували Енергодар, на нас були направлені гради та артилерія. Але всі мали лише оптимістичні думки та казали, що це лише провокації.

16 липня все змінилося достеменно. Ми з друзями на прогулянці обговорювали, що чекає на нас далі. Сподівалися лише на краще, насолоджувалися сонячним днем. Але це був наш останній день разом. Десь о першій годині ночі я прокинулась від моторошних вибухів. Було неймовірно гучно. Вся у сльозах, я за секунду опинилася в кімнаті батьків, на підлозі.

Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Зранку-ми дізналася, що це були гради. Снаряд потрапив у будинок нашої знайомої, що жила через дорогу від нас, за училищем. З того моменту й до сьогодні Нікополь знаходиться під постійними обстрілами. 

Два дні по тому мамі зателефонував брат та запропонував нам поїхати до Києва, поки в місті така небезпечна ситуація. Я була проти, не хотіла нікуди їхати, але мене ніхто не питав. Усі тільки переконували, що це тимчасово, заради безпеки, що я у вересні повернусь додому. Квитки були придбані на 21липня.

Усі ці три дні до мого відʼїзду перетворились на страшні ночі та постійні тривоги. Стрес та безсоння спричинили панічні атаки.

Люди почали масово виїжджати. Місто стало відчуженим, на вулицях ні душі. Усі сиділи по хатах, ховаючись та сподіваючись, що на цей раз прилетить не до них. Я була постійно на звʼязку з друзями. Вони також поступово збиралися хто-куди. Найстрашніше було усвідомлювати те, що невідомо, коли ми всі повернемося додому, й чи все стане на свої місця. Але, на жаль, так поки ніхто й не повернувся.

Наразі - я знаходжуся в Києві. Минуло вже два роки з того моменту, як я почала нове життя. Уже повністю звикла до цього ритму, та дуже полюбила це місто. Для мене Київ-другий дім, який навчив мене бути собою, користуватися можливостями та досягати своїх цілей. Тепер вчуся в новій школі та маю великі плани на майбутнє. Зустріла різних людей, серед яких знайшла і нових друзів. Зіткнулася із різними ситуаціями та почерпнула із них важливі уроки. Але все ще моє серце належить улюбленому Нікополю, бо це місто подарувало мені найкраще дитинство та незабутні моменти. Нещодавно-навідалася в гості до родичів та зʼїздила додому.

Місто все ще страждає від брудних лап ворога, але тримається. Багато будівель зруйновано, людей майже немає, але я маю віру, що все це колись закінчиться.

Ми вистоїмо та дамо відсіч ворогу. Рано чи пізно настане день, коли ми знову зберемося за одним великим столом та відсвяткуємо перемогу. Наразі наша місія: вірити у краще, сподіватися та налаштовувати себе на позитив. Кожному із нас важко, кожному довелося пережити свою страшну історію, яку вже ніколи не забути, але треба рухатись далі. Під час цієї війни нам довелося навчитися цінувати те, що ми вже маємо, не відкладати мрії й цілі на потім, та допомагати одне одному. Зараз, як ніколи, важливо триматися пліч-о-пліч та боротися.