Шнурик Марія, 11 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Аж 1000 днів печалі, хвилювання, розпачу, зневіри  та коловороту емоцій, які навіть і неможливо описати. Ця цифра доводить, що мені не потрібно падати духом, бо вони, воїни,  тримаються і я маю.Проговорюючи таку страшну цифру, можна подумати,  що не пам’ятаєш, а як було на початку! Але це як фільм «Титанік»,  який навіть не дивившись,знаєш сюжет від початку до кінця.

Та найстрашніше - ТИ в цьому фільмі головний герой і маєш зробити все, щоб не загинути.

Я -  Маша. Мені 16 і навчаюсь в 11 класі загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 у мальовничому містечку Старокостянтинів. Від початку повномасштабноговторгнення ворога на нашу рідну землю - не виїжджала з міста. Це моє місто, я тут народилася і буду проживати. 23 лютого 2022 року останній спокійний день. Нічого особливого - вечір, немає бажання робити уроки, плани на завтра - в когось списати домашнє завдання.

Звісно, дивно було чому розліталися літаки, але на той момент, нічого не підозрюючи, лягла спати.

Ранок 24 лютого. Здається, тато будить до школи як завжди, тільки заглядаючи у вікно в моїй кімнаті, каже: «Швидко прокидайся, одягайся та збирай ранець. Наш аеродром бомблять!!!» Перша моя думка була така: «Навіщо збирати ранець? Він зібраний ще звечора, а потім ЩО З АЕРОДРОМОМ?» Спустившись на перший поверх, почалось розпитування, але фраза ВІЙНА ПОЧАЛАСЬ –розділила життя на до і після.

Перший тиждень пройшов, як один день.  Один дуже довгий день: тривога, підвал, вибухи, відбій, чай, новини, сон, тривога.

Страх та нерозуміння, що буде далі. На момент обстрілів я забувала про школу, їжу, хобі та про все, про  що думала та мріяла раніше. На початку березня обстрілів поменшало, але страх перед вибухами та  їх наслідками не давали засинати щоночі. День-ніч, ніч-день і так пройшло вже, мабуть, зодва тижні березня. Але здавалося, що промайнуло усе життя. Дні без обстрілів, тривоги проходили значно легше. Здавалося, ніби ти спиш і так хочеться прокинутися!!! Знову вибухи і ти розумієш, що це не сон, а твоє сьогодення. І так хочеться щось змінити, але як?

Так сіро і однотипно проходив березень, квітень, травень, доки тата не покликали до військкомату. І з червня 2022 року він вступив до лав ЗСУ.

Літо пройшло відносно тихо, але було дуже сумно - тата не було поруч… Тепер і думки були за рідну людину – нехай з ним все буде добре. Оберігай його, Боже, від кулі та поранення! Стало ще важче…Чекаєш вечора, щоб почути татів голос, нехай сумний, але такий рідним і люблячий. Закінчилось літо, настала осінь. Навчання давалося складно. Прийшла на урок, розпочалася повітряна тривога, укриття, обстріли, сум, розпач, відбій повітряної тривоги, уроки, знову повітряна тривога, відбій повітряної тривоги, йдеш втомлений додому. І лише дзвінок від тата може підняти мені настрій.

Перший обстріл по електроенергетиці: без світла, зв’язку та можливості щось зробити пройшло понад 20 годин. Розпочалися темні та важкі вечори без світла та надії на краще життя.

2023 рік… 2024 рік… Ось так пролітають наші найкращі роки - у темноті, під вибухи, обстріли. Зникає бажання чогось досягати, але татів дзвінок ввечері надає мені крила. Ти розумієш, життя продовжується, мрії мої неодмінно мають здійснитися.

Зараз на 1000 день війни навіть не віриться, що вистояли, ми незламні. Радісно, що можна засинати у своїй теплій постелі, пити чай з улюбленої чашки, мати зв’язок із рідними, особливо із татом.  Вкотре ловлю себе на думці, що ми, українці, сильна нація!!! Ми знищемо ворога, який прийшов топтати нашу землю!!!

Ми відбудуємо нашу державу!!! Ми – українці, сила непокори у генах кожного. Вірю у перемогу.