Перший день війни був страшний. Рано-вранці мені зателефонували і сказали, що росія пішла на Україну війною. Словами не передати те, що я відчувала. 19 березня російські війська зайшли у Снігурівку. Це теж було страшно. Вони йшли, як якась навала.

У Снігурівці залишилися тільки літні люди, пенсіонери, мами з дітьми, у яких чоловіки були на фронті. Було страшно. Ми боялися вийти на вулицю. А потім почали стріляти. Били різноманітною зброєю у всі боки. Не дивилися, що там люди, будівлі, які будуть комусь потрібні. Спочатку розбили військкомат, потім будівлю міських електромереж, вулицю Жовтневу. Було так страшно. Так ми тут прожили вісім місяців. Поки десятого листопада нашу Снігурівку нарешті звільнили.

Це було таке щастя! Ми плакали від радості, ми були раді нашим хлопцям, які прийшли і дали нам видихнути по-людськи.

А в період окупації у нас не було ні води, ні світла - нічого. Магазини не працювали, лише стихійний ринок. Там такі були ціни, що не можна було підступитися. Пенсії не дозволяли. Все було розбито і потрощено.

У мене два сини. Один - офіцер запасу. Він одразу поїхав у Миколаїв у військкомат. Там він і залишився. Боронив Миколаїв до того часу, поки його не звільнили. Зараз воює під Херсоном. А другий син уже на пенсії. Поїхав до Києва, там його син служить. Він тільки нещодавно сюди повернувся. Приїхав, а у нас знову бомбардування. Ще у мене є дві онучки: одна в Києві, а інша у Запоріжжі. Вона лікар.

Найстрашніше – це те, коли мій син, який боронить Батьківщину, не реагує на мої телефонні дзвінки. Я не можу дочекатися того моменту, коли він зі мною зв'яжеться.

Якось поряд зі мною сиділи на лавочці дві жінки, а третя стояла біля них. В кількох метрах було влучання снаряду - за хвилину усі троє жінок згоріли.

Голова однієї відірвалася, лежала далеко від тулуба, руки й ноги теж відірвало, а волосся на голові виглядало так, що людину не можна було впізнати. Ту жінку, яка стояла, вибуховою хвилею повалило на землю. Їй відбило ноги, вона кричала не своїм голосом.

Це відбулося на моїх очах. Прилетіла зараза, яка забрала життя одразу двох жінок. А через дві години під'їхала російська швидка, і третю жінку повезли у снігурівську лікарню. Вночі вона померла. Це було жахливо. Неможливо було на це дивитися, неможливо згадувати це без сліз.

На кожній вулиці у Снігурівці стояли блокпости. Окупанти перевіряли паспорти. Це було страшно. Що може зробити людина, якій 85 років і яка ледве ходить? Пережити окупацію було дуже важко. Ці вісім місяців були страшними.

У 2011 році  я пережила інфаркт. Мені потрібні були заспокійливі. Я ходила за ними на стихійний ринок. Там вже торгували російськими медикаментами. Доводилося їх купувати за страшними цінами. 

Ми вижили завдяки тому, що одне одного підтримували. Стрес долали завдяки спілкуванню з людьми. А люди були різні. У Снігурівці були колаборанти. Я вважаю, що їхній вибір неправильний. З людьми ми спілкувалися, згадували рідних. Коли зателефонуєш, а на тому кінці обізветься дорога тобі людина і скаже: «Мамо, у мене все добре», – одразу ставало легше на душі.

Мені б хотілось, щоб війна закінчилася у цьому році. Україна – європейська країна. Вона знаходиться у центрі Європі. Потрібно тільки навести лад, щоб вона розквітла. У нас обов’язково будуть робочі місця. Нашу Снігурівку так сильно зруйнували, як і всю Україну - роботи буде дуже багато. Люди, які переживуть цю війну, будуть намагатися робити все, щоб наша країна відродилась. Впевнена, майбутнє покоління буде жити у мирній, вільній і щасливій Україні.