Ми з Маріуполя. До війни у нас було все: квартира, гараж, дача, діти, онуки. Ми були на пенсії, виховували внуків. Наше місто було найкращим. Аж поки не прийшли ці гади, орки справжні. Зруйнували нам наше прекрасне життя. Доводиться тепер поневірятися по чужих квартирах. Діти роз'їхались по всьому білому світу: одна дочка з онучкою у Польщі, друга - в Америці з родиною. Сестра з племінницею й онучкою у 2014 році втікла з Донецька, переїхали спочатку до нас в Маріуполь, а потім - в Ірпінь. У їхній будинок влучив снаряд, і вони опинилися в Чехії. 

Нехай нашим ЗСУ Бог дає сили, наснаги і терпіння, щоб вони звільнили нашу землю від орків. Хочемо якнайшвидше повернутися у нормальне життя, коли всім було добре. У нас була прекрасна родина, ми завжди збиралися на всі свята. Ми сподіваємося, що наш Маріуполь звільнять і ми туди повернемося, будемо його відбудовувати, допомагати всім і продовжувати там жити. 

У перший день війни дочка мала завезти до нас онуків, щоб вони дистанційно навчалися. Сусідка прибігла, каже: "Війна". У школі скасували навчання. Ми не могли повірити у те, що відбувається. Ми майже місяць сиділи в підвалі без води, без їжі. Нас було там 17 осіб. 

Чоловік працював механіком у депо. Ще випускали автобуси, ще працював Маріуполь. Але ми ніколи не думали, що таке буде відбуватися. Потім вночі перебили газ, відразу не стало світла. Тоді почали бомбити. Друг зятя з родиною приїхали до нас із Черемушок. У них там повністю розбомбили двоповерховий будинок. Вони були у драмтеатрі, чекали на зелений коридор. Розповідали, що там було багато людей з дітьми, були генератори і світло, надавали допомогу, але вони приїхали до нас. Я ще тоді наварила борщу. Ми дістали наші продуктові запаси, поділилися з ними, дали в дорогу. Вони сіли і поїхали, потім повернулися і сказали, що зеленого коридору не буде, і вони лишаться у нас. Нас стало десятеро. 

 У цей момент пролетів літак і через два будинки від нас скинув величезну авіабомбу. Такий був вибух, що ми попадали, діти кричали. Як ми залишилися живі, навіть і не знаю. Дах у нашому будинку підняло, зсунуло вбік. Позривало двері у веранді - веранди не стало. Вибралися з дому, всі були наче безпам'ятні.

Зрозуміли, що потрібно тікати. Навколо люди кричали, будинки горіли, позаду нас у дев'ятиповерхівках посипалися вікна, було все розбите. Ми тікали до свахи, у них там був великий підвал. Дивимося, а на місці, куди скинули авіабомбу, де стояв дім, залишилася глибока-глибока вирва, і поряд двоповерхового будинку теж немає. У будинках навколо все вибите. Там таке коїлося - не передати. І орки ж кидали їх багато. 

Ми зібралися, зібрали дітей і пішли до свахи. Там їх було вже семеро. Ми сиділи в підвалі 17 осіб. Спочатку було трохи їжі, але ніхто не міг уявити, що буде далі. Коли залишилася граминка борошна, я запропонувала приготувати баланду, щоб можна було хоч годувати гарячим дітей. Такою стравою ми годували дітей двічі на день, а самі їли один раз. Куховарили під обстрілами. Орки з літаків кидали бомби - страшне! Ми поставили каструлі на мангал, так і готували. Внуки просили їсти, просили хліба. У мене був шматочок хліба: тоненький, як листочок. Я не думала, що у 21 сторіччі, коли магазини були забиті товарами, коли все було, доведеться пережити такий жах. Добре, що була консервація, повидло - кидали його в окріп потрошку, пили чай. Так ми провели три тижні. 

Скрізь лежали на землі дроти, вирви страшні, машини підбиті, трупи скрізь лежали незахоронені. По воду йдеш - страшно вийти: все свистить, вибухає. Свахина матір біля дому два  тижні лежала мертва. Добре, що морози були. Це таке жахіття, я б навіть нашим ворогам не побажала, щоб вони бачити те, що бачили наші діти і внуки. 

Хлопці почали шукати можливість виїзду. Спочатку виїхали друзі зятя. Ми розпитували людей, як можна виїхати. Дочка із зятем виїхали, онучка. Ми не мали зв'язку з дочкою, яка перебувала на Лівому березі. І я сказала, що без неї я нікуди не поїду. Менша дочка залишилася у Мангуші у родичів. Буду їм усе життя вдячна. Вони пекли хліб для ЗСУ, а в 2014 році вона теж допомагала, її нагородили. Я їй порадила втікати, поки "доброзичливці" на неї не донесли окупантам. 

На свій страх і ризик ми поїхали в Бердянськ. Нам пощастило, що якраз Червоний Хрест вивозив людей і ми стали до них у колону. Їхали жахливо, але слава Богу доїхали. Ми зараз живемо у Кривому Розі. Люди нас зустріли, обігріли і досі нас опікають - стали нам, як рідні. Наші люди - це щось унікальне.

Я чекаю весни, чекаю, що повернуся в Маріуполь. Все буде Україна. Я вірю в наші ЗСУ, ми за них молимося і віримо в нашу Перемогу і в наших людей.