У перший день війни я була у Польщі. Працювала у нічну зміну. Ми всі, українки, збиралися додому. Було дуже весело, ми так усі сміялися. Одна з наших подруг напередодні поїхала у Херсон. Їй мама зателефонувала, сказала, що там щось нехороше починається. Вона нас попереджала, але ми це не могли усвідомити. А потім мені одна польська колега сказала, що у нас війна. Я, коли закінчила працювати, відкрила інтернет, і відразу побачила дамбу Нікополя й пожежу у Марганці. Коли я поверталася, дуже людей було багато по той бік кордону. Ми пішки добиралися, тому що автобус не міг проїхати. 

Син виїхав раніше із Польщі. Він живе і працює у Дніпрі, возить машини на передову. А зять із його батьком пішли на війну. Воюють під Запоріжжям. Маму я забрала до себе. Тепер нікуди не можу поїхати. 

Я коли приїхала, побачила велику різницю у цінах, також була нестача медикаментів. У мене чоловік має проблеми із серцем, довелося ліки замовляти аж із Дніпра. 

Страшно було, як з Енергодара гатили по Нікополю, і як обстрілювали Капулівку. Я була у кумів, вони мене не пускали додому, просили, щоб я перечекала обстріл. Але я все-таки пішла, а мій чоловік навіть і не зрозумів що відбулося. Було страшно, загинув хлопчик двадцять три року йому було. 

Поки не збираємось нікуди виїжджати. Я не можу покинути чоловіка і маму. На маму війна дуже вплинула. Я спокійна, але якщо відчуваю тривогу, приймаю валер'янку. У нас поруч жили солдати, я їм їсти варила. 

Не працюю, стою на біржі праці. 

Хочу, що війна закінчилась якнайшвидше. Віримо, що буде Перемога. Підтримуємо наших солдатів. Майбутнє бачу мирним. Будемо все відбудовувати після Перемоги. Нам багато хто допомагає з-за кордону. Сподіваємося, що буде краще.