Ми мешкали в Маріуполі. У той день онук збирався в школу, і ми його не пустили, бо хтось сказав, що війна. Тяжко згадувати. Наш дім поки стоїть. Багато попадало туди, хитався весь. Ми в підвалі сиділи, місяць там були, потім виїхали.

Запаси у нас були невеликі. До нас родичі приїхали, вони жили на окраїні, а там вже стріляли сильно. У нас же не було світла, газу і води. За водою ходили до колодязя, до ставків якихось. Їсти варили на дворі, на кострі і в підвал заносили. 

Ніхто не очікував, що таке буде. Іще зв'язку ніякого не було, телефони не зарядиш, не було ніяких новин: де захоплено, де не захоплено.

З нашого дому їхала машина - чоловік вивозив своїх батьків у Вінницю. Він зайшов у підвал, запитав, хто хоче їхати. Ніхто не хотів. Ми за онука сильно боялися. Я взагалі нікуди не хотіла їхати, але знала, що якщо я не поїду, то і діти нікуди не поїдуть. 

Машина у цього чолові була вантажна, вся побита. Нею він до війни возив овочі по магазинах. Двоє діб виїжджали до Запоріжжя. На кожному блокпості виходили, документи показували.

У Дніпрі наших знайомих свати живуть - вони нам знайшли житло, поки ми їхали. Діти на роботу пішли тут. Незручно в чужій хаті. Живемо вп’ятьох у двокімнатній квартирі. На здоров'я все це дуже вплинуло. 

Хочеться, щоб закінчилася війна, хочеться повернутися додому. Навіть діти малі про це кажуть.