Снігаренко Катерина, 10 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 17 Торецької міської ВЦА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тішкова Олена Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я вважаю, що допомога - це одне з найважливіших понять у нашому житті. Ми всі іноді потребуємо підтримки чи-то моральної, чи-то фізичної, чи-то матеріальної. Допомога - це невід’ємна частина сучасного суспільства, вона однозначно змінює людей на краще. Іноді це невеликі прояви уваги та ввічливості. Наприклад, притримати двері для іншої людини, пропустити вперед, поступитися місцем в транспорті або допомогти перенести важкі сумки через дорогу чи підняти по сходах. Ці невеликі прояви уваги і формують наше суспільство.

В умовах війни ми всі відчули, наскільки важлива допомога. Багато людей стали волонтерами, які продовжують робити неоціненний внесок у нашу перемогу, підтримувати та не переставати робити добро, яке зараз необхідне як ніколи.

На початку повномасштабного вторгнення багато людей почали допомагати. Навіть маленькі вчинки ставали великою вдячністю. Одного разу з моєю сім’єю сталась така ситуація, про яку я хочу розповісти.

Я з маленького затишного селища Нью-Йорк, що на Донеччині. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну почали все більше частішати обстріли, які поступово ставали гучнішими та сильнішими. Тож мої батьки прийняли рішення виїхати за кордон, щоб перечекати там деякий час. Тато залишився в Україні, а я з сестрою,  мамою і родиною знайомих поїхали до Львова, де планували пересісти на потяг за кордон.

З Нью-Йорка до Львова ми їхали дуже довго, через обстріли поїзд постійно змінював свій маршрут, тож ми об’їхали майже всю Україну. Навіть пам’ятаю, як стояли в якомусь полі, перечікуючи російську атаку на місто.  

Покидати домівку та свого тата в Україні було боляче. Сльози, розпач, емоційне спустошення супроводжували кожного з нас. На кожній зупинці ми бачили сім’ї, які прощались з ріднею, плакали, обіймались та не хотіли відпускати один одного. Тоді всі їхали мовчки, розуміючи, що, можливо, цей потяг буде прямувати в одну сторону і ніхто більше не повернеться в додому. Коли ми приїхали  у Львів, виявилось, що квитків на потрібний нам маршрут немає і доведеться чекати до завтра. На вокзалі було дуже багато волонтерів, які роздавали їжу та намагались забезпечити якісь базові потреби. Тоді був початок весни, прохолодно, багато людей кудись їхали. Моя матуся та її подруга пішли питати про житло, але виявилось, що потрібно об’їхати пів міста, щоб отримати хоча б матрац в спортивному залі, тож ми вирішили переночувати у вокзалі.

На годиннику вже була дев’ята вечора, за годину почне діяти комендантський час, ми сидимо у вокзалі і раптом чуємо оголошення, що вокзал заміновано і потрібно якомога швидше покинути приміщення. Я пам’ятаю, як було страшно, всі починають бігти, метушитись, кричати, а ми стоїмо біля вокзалу і не знаємо, що робити далі.

Натовп, який збирався перед вокзалом ставав все більшим. Посеред цього скупчення людей ми почули крики жінки, у якої почалися перейми. Від цього галасу ставало ще моторошніше. Мама з подружкою знову йдуть питати за житло і тут відбувається диво, в яке було складно повірити: до нас підходить волонтер, допомагає забрати сумки, ми з ним сідаємо в трамвай, під’їжджаємо до зупинки та чекаємо на його родича. Це відбулась так швидко, що ми навіть не встигли погодитись, як уже стоїмо в центрі Львова та очікуємо якусь людину, котра приїде та забере нас. Ми в незнайомому місті, ще не встигли відійти від замінування вокзалу, як тут потрапляємо у вир нової незрозумілої та лякаючої для нас історії.

За нами приїжджає чорний мікроавтобус: сідаємо в нього, але не знаємо чого очікувати. Страх та невідомість – це те, що відчував кожен із нас. Їхали недовго, але тоді це здавалось вічністю.

Ми заїхали в якийсь двір, тут нас зустрічає великий собака, який ще більше навіює острах, але коли відчинились двері і нас зустріла привітна пані, яка наче овіяла все навкруги добротою та своєю щирістю, ми трохи заспокоїлись. Вона одразу запропонувала нам поїсти, наготувала різних швидких страв, зробила чай та розмовляла з нами (тоді це було просто необхідно). Також господарі показали кімнати, де ми ночуватимемо, жіночка дала кожному по чистому рушнику, щоб сходити в душ.

Сльози в ту мить просто навертались на очі, ми всі не вірили, що таке взагалі можливо. У голові була тільки одна думка і питання: "Це взагалі відбувається з нами ?" 

На ранок, коли вже був час їхати на потяг, господарі нас нагодували, жіночка (соромно, але через розгубленість я навіть не запам’ятала її імені) зробила нам їжу в дорогу, а її чоловік відвіз на вокзал. Вони це зробили абсолютно безкоштовно, для того щоб підтримати людей, які опинились в скрутній ситуації. Тоді наші душі наповнились хоч на маленьку мить теплотою та добром, якоюсь посмішкою, яка так рідко траплялася в ті миті. Ця сім’я докорінно змінила наш світогляд. Це були ті люди, які допомагали, розуміючи, як це необхідно і цінно для інших, дарували світло, теплоту та турботу в ті миті, робили все можливе, аби підтримати людей. Ми безмежно вдячні їм! Тоді я на власному досвіді усвідомила, яку силу має допомога і як вона буває необхідна.

Моє сприйняття людяності значно змінилось і, напевно, десь всередині душі кожен із нас став трохи іншим. Розуміння того, що ця родина допомагала абсолютно незнайомим людям, заслуговує великої шани.

Отже, я хочу побажати всім, щоб у кожного в житті зустрічались такі люди, які зігріють душу, допоможуть та підтримають в будь-який момент. А також після цієї історії я зрозуміла, якою людиною точно буду: доброю, щирою, людяною, даруватиму якомога більше тепла і посмішок. Ця подія показала мені, чого дійсно не вистачає в нашому іноді жорстокому, несправедливому та байдужому світі. Тож, люди, будьте кращими і прагніть змінити світ на такий, у якому буде жити комфортно і приємно всім.