Я із села Новомихайлівка Бердянського району. Все життя там прожив, із 1937 року. Коли уже там невозможно було прожити, ми з сином і невісткою приїхали до Запорожжя з трьома сумками.
В перший день війни я у дворі був і побачив, як танки з російськими флагами летять через город навпростець, де попало, по пшениці, і їх ніхто не зупинив.
В окупації мене шокувало, що у свій двір не вийдеш так, як слід. Було таке, що і опівночі тарабанили: «Впусти в хату, мені надо сімох чоловік поселить!» - І все, хоть ти його стріляй. Але ж не я, а вони - з автоматами, ще й ніч надворі.
Я жив сам, жінка вже давно померла. Син жив окремо на іншій вулиці, а на нашій вже одні старі залишились.
Через Росію ми вибиралися втрьох: з сином і невісткою. Перевізник був з Мелітополя. Четверо з половиною суток добиралися.
Гірко дуже було кидати все, що нажив за 87 років. Все кинули: і холодильники, і все-все-все. Ми сюди приїхали з голими руками - тільки телефон у кармані. На кордоні шманали, перевіряли, чи ніде не заховав гроші.
Нам всім дуже хочеться додому, хоч там розруха і немає може нічого. Хоч і на розвалля і розруху, але ж хочеться їхати додому. Я все життя проробив на землі, був і електриком, і де тільки не робив. А тепер тут сидіти без діла не хочеться.
